Статьи

Азад Сафаров: «Майдан змінив багатьох журналістів, але справжнє усвідомлення цього прийде з часом»

Журнал Broadcast продовжує знайомити своїх читачів із досвідом роботи українських журналістів на Євромайдані. Кореспондент 5 каналу Азад Сафаров розповів в інтерв’ю нашому виданню про прямі включення з головної площі країни, технічні перешкоди в підготовці сюжетів і найскладніші моменти зими 2014-го.

- Азаде, коли і з чого почався Майдан для вас?

- З першого ж дня, коли Мустафа Найєм написав пост у Фейсбуці і всі пішли на Майдан Незалежності. Коли я прийшов, було ще небагато людей, але там уже працювали мої колеги з камерами. Тієї ночі Андрій Парубій заявив, що нас мало, але це тільки початок, далі буде більше. Не скажу, що стовідсотково був упевнений, що людей справді побільшає, але я стояв, мені було цікаво, мені так само не сподобалося, що країна розвернулася в інший бік. Я прийшов не з камерою та мікрофоном, а просто як людина.

Ось так усе починалося. Але найстрашніше сталося 30 листопада, коли саме під час мого чергування вночі розігнали мирних демонстрантів із застосуванням сили. Насправді мені часто «щастить» на такі несподіванки, навіть оператори та інші колеги жартують, що обов’язково в мої зміни щось таке відбувається. Четверта година ранку, на площі вже майже нікого не було, і раптом пішла ця атака на студентів.

Я не пам’ятаю, скільки там було камер, але небагато, і дуже добре, що камера 5 каналу це все зняла і показала. Бо якби ми просто потім розповідали про те, що сталося, ніхто би не повірив. А коли ми показали ці кадри, всі побачили, яким чином трощили та били студентів.

Як відбувався процес зйомки, монтажу та видачі матеріалів в ефір під час революції? Які ставив задачі перед вами 5 канал? Які терміни?

- Працювали так само, як і завжди. Це ж була не перша революція: ми пройшли вже податковий Майдан, пройшли Український дім, тобто ніяких надзвичайних завдань на цей раз не було. Працювали в три зміни, чергували на Євромайдані, сиділи біля ПТС, постійно виходили в прямий ефір, готували відеосюжети для випусків новин.

Наприклад, я відчергував уночі, і якщо щось відбулося цікаве за цей час, то я приїжджав на канал зранку, робив сюжет і йшов відсипатися додому. Виходив на роботу наступного дня. Якщо пропрацював цілий день зранку і щось цікаве, знову ж таки, відбувалося, то ввечері їхав на канал робити сюжет, а хтось інший виходив на чергування, наніч ішов додому.

Були такі дні, коли нічого не відбувалося, ніяких змін, тоді ми лише включалися з прямими трансляціями. Але якщо щось цікаве – наприклад, відкриття бібліотеки в Українському домі або перукарні в будинку Профспілок – то готували сюжети до випусків новин.

А були випадки, коли скасовували нічні чергування, раптом щось траплялося, і нас повертали на Майдан.

Коли вже почалися сутички, навіть теми придумувати не треба було. В цей час робити сюжети про комунальників або птахів було якось дивно, тому ми намагалися більше тем брати з Майдану, бо ні про що інше просто не думалося.

Отже, задачі ставили стандартні: оперативність, майже щогодинні включення, якщо щось трапляється, то обов’язково в той же момент треба вийти в ефір – це головне.

Скільки людей брало участь у підготовці відеоматеріалів до випусків новин і прямих трансляцій для 5 каналу?

- Важко сказати. Дуже багато. Працівники ПТС узагалі божевільні, бо вони працювали добу через добу, хоча зазвичай відпочивають два дні, здається. Майже ніхто з моїх колег не поїхав у відпустку в цей час, усі працювали практично в режимі нон-стоп. Одна наша журналістка Світлана, попри те, що вдень працювала, ще й увечері просилася, приходила з книжками з англійської мови, сиділа в ПТС і вчила. Їй казали: «Йди вже додому», але вона знову приходила і сиділа, чергувала.

Яке обладнання ви використовували? Які технічні проблеми виникали під час зйомок і прямих трансляцій?

До листопада минулого року у своїх звичайних зйомках ми використовували камери DVCAM, потім у нас з’явилися P2 (одну з них розбив «Беркут», я ніколи не думав, що можна так легко розтрощити камеру в три удари).

P2 начебто непогано працюють, крім того, вони маленькі, з ними зручно бігати, можна підзняти зверху і знизу, не потрібно ставити на штатив, якщо несеш на руках, картинка не хитається. Крім того, раніше, коли були DVCAM, усе відбувалося набагато довше, треба було чекати півгодини, доки загрузиться на комп’ютер відео. Тепер злити відео з картки – значно простіше та швидше.

Дуже довгий час ми просили, щоби нам дали Ustream, таким сервісом користується, наприклад, «Громадське ТБ». Але, на жаль, планшети для стрімінгу з’явилися в нас уже під кінець подій, і з ним було багато проблем – в основному якість картинки була поганою, чи то через інтернет, чи то через сам сервіс.

Наприклад, 18 лютого, коли почалися сутички, мені дали стрім, а з'ясувалося, що він неоплачений, а хода вже пішла. Доки я чекав, поки мені привезуть інше обладнання, вибухи і стрілянина вже почалися. Коли я взяв планшет до рук (це був маленький LG, чи щось таке) і почав знімати, прийшла смс від редактора, що нічого не видно і картинка погана. Зрештою все повністю перестало працювати, а коли пішов газ, планшет укрило таким товстим шаром білого порошку, що вже неможливо було знімати.

Але, крім того, що підводило обладнання, нам ще інколи блокували сигнал. Був навіть такий веселий випадок, коли мені інженер сказав: «Ти можеш почати говорити азербайджанською мовою, аби вони подумали, що це міжнародний журналіст?» І я дійсно почав говорити азербайджанською, і вже лише під кінець ті, хто за нами слідкував, зрозуміли, певно, що це 5 канал.  Декілька разів нам казали включатися без трикутника 5 каналу. Протягом останнього часу ми виходили в ефір із телефоном в руці, і як тільки нас «вирубали» – продовжували говорити в телефон.

Були смішні випадки, наприклад, коли ми поїхали в Межигір’я з Автомайданом, стріму не було, а включатися якимось чином потрібно, і щоби це було цікаво та швидко. Тому я фотографував і постив світлини у своєму Фейсбуці, щоб мої колеги скачувати звідти, бо передавати по gmail чомусь не вдавалося. Коли потрібно було закачати багато світлин, я шукав людей, які стрімлять, бо в них був Wi-Fi. Мої колеги зливали ці фото з моєї сторінки та робили нарізку зі світлин під мої включення.

Крім того, в мене та моїх колег було прохання до каналу – поставити в ПТС ноутбук. Часто нам доводилося знімати на фотоапарат, бо оператор знімав з однієї точки, а я раптом бачив щось з іншого ракурсу.  Або оператор не встиг відзняти, я відзняв. І ми прибігали в ПТС, а передати інформацію не було способу. Тому я просив поставити якийсь ноутбук  і шнур. Не завжди можна було дочекатися цього від каналу.

Тобто, професіоналізм наших журналістів не ставиться під сумнів – завжди все вдавалося, а от в технічному плані трішки відставали. Бувало таке, що вже всі канали стрімили, а ми потім тільки давали відео.  

Технічних перешкод вистачало. І це дуже виснажувало і дратувало, але доводилося працювати з тим, що є. Дуже багато проблем ми вирішували, завдячуючи нашим інженерам, знаходили якісь шляхи. У нас усе більше трималося на кмітливості моїх колег, які придумували, за допомогою чого все це передати – забігти в кав'ярню, де є Wi-Fi, абощо.

Що з поставлених завдань вдалося виконати, а що - ні, і чому?

- Це цинічно звучить, але я пишаюсь тим, що ми змогли показати події 30 листопада, показати те, що там насправді відбулося. Бо і раніше в Києві часто зачищали майдани, коли ніхто цього не бачив, і тоді ще можна було сказати про якихось «протестуючих бомжів» абощо. Але цього разу ми все висвітлили, і це було важливо, бо та ніч стала першим поштовхом до подальших подій у країні. Найважливіше – не те, що ми відзняли яскраві кадри побиття людей, а те, що ми продемонстрували всім глядачам ту цинічність «Беркута», з якою він лупцював протестувальників, добивав їх.

Потім так само мої колеги зняли жахливі кадри на Банковій вулиці.

Бувало, виходила гарна картинка, коли, наприклад, піаніст-«терорист» грав на фортепіано. Приємно знімати світлі людські емоції, показувати глядачеві.

Удавались і сюжети, коли ми їздили кудись з Автомайданом і знімали даїшників, які керували «тітушками»: було приємно познущатися над ними, ставити незручні питання, надати можливість глядачам трохи поглузувати.

Щодо невиконаних задумів чи завдань, то таке часто бувало, бо коли відбувається протистояння, все кишить, неможливо відзняти все, що хочеш. Наприклад, одного разу о четвертій ранку нам запропонували поїхати разом з Автомайданом знімати «тітушок». А на Грушевського саме все палало. І редактор каже мені: «Як же ти поїдеш, раптом на Майдані щось станеться?», але ми його таки вмовили, поїхали і відзняли (здається, ми єдині), як «тітушок» в «Сільпо» спіймали. І тут є певний ризик - якби не поїхали, не зняли би, але, в той же час, могло щось і в центрі статися. А в цьому плані ресурсів не вистачало. 5 канал і так намагався тримати руку на пульсі, і було це чергування в три зміни, траплялися такі дні (і доволі часто), коли одні журналісти стояли на Грушевського з камерою, а інші – на Майдані.

Вас із оператором побили 18 лютого під час сутичок між протестувальниками і «Беркутом», було пошкоджено обладнання. Розкажіть про це.

- Те, що на Майдані ведуть прицільне полювання на журналістів, я бачив на прикладі своїх колег з перших днів протистоянь. Насправді кілька разів, коли «Беркут» ішов в атаку, нам із оператором щастило, вони проходили повз і нас не чіпали. І я вже підсвідомо був упевнений, що, якщо стоїш збоку з камерою, то на тебе не звернуть увагу. Але ця теорія не спрацювала. Я думаю, «Беркут» нападав і трощив камери саме через те, що чим більше журналісти показували,  тим більше людей переходило на захист мітингувальників, тому бійці ВВ, «беркутівці», міліціонери не хотіли, щоби ми це все знімали, не через якусь лють, а просто, щоби це не вийшло в ефір.

Одна справа – обов’язок міліціонера, інша справа – бачити слабкого, волонтера, медика або журналіста і нападати. Завжди легше свою лють вилити на спостерігачів, які не мають стосунку до жодної зі сторін, а просто виконують роботу.

18 лютого ми з оператором працювали на Кріпосному провулку. Мені редактор узагалі поставив чітку задачу – стояти під будівлею Верховної Ради, але ми пішли до вулиці Інститутської, бо там було найбільше вибухів, найбільше подій. Почалася перша контратака «Беркута», вони пробігли поряд, один із них замахнувся, я прикрив камеру, і він пішов, нічого не сталося. Коли почалась друга контратака, я забрав оператора під офіс ООН, бо подумав, що там журналістів не будуть бити, але міліціонери побачили нас, їм дуже це не сподобалося, на мого бідного оператора накинулися відразу троє «беркутівців», почали прискати газом в обличчя, йому навіть не давали можливість зняти маску, він не міг дихати.

Почали бити і мене. Чим більше я кричав, що я журналіст, тим сильніше били. Зірвали з мене бейджик, один із бійців сказав: «Журналіст? То отримуй!» У мене був перелом великого пальця лівої руки, він ще досі не згинається.

До речі, бійці внутрішніх військ, яких називали непричетними до побиття людей, стояли поруч і кричали: «Роздягніть їх! Давайте їх бити». А коли нещодавно я приїхав подивитися, як там наша Національна гвардія, було дуже дивне відчуття, коли бачив цих людей такими білими і пухнастими.

- Чи був за весь цей непростий період такий момент, коли стало по-справжньому страшно?

- Я не можу сказати, що я безстрашний і дуже відважний, але насправді просто не було часу про це подумати. Тобі треба йти і знімати – і ти йдеш і знімаєш. Увесь час на адреналіні.

Було дуже неприємно, коли почув, як моя колега плаче в прямому ефірі.

Я приїхав на Михайлівську площу після побиття з синцем під оком і перебинтованою рукою, в такому вигляді виходив в ефір, і побачив, як та сама Світлана, яка працювала зверх норми, плакала, бо привезли вбитих людей. Її трусило, і я почав кричати, аби її забрали і відвезли додому. Вона дуже гарний професіонал, та нерви здали.

Мені було боляче як чоловікові, що дівчата плачуть.

Тобто страшно було не через те, що на тебе накинеться «Беркут», а через те, до чого довели людей.

У вас раніше був журналістський досвід у висвітлюванні подібних подій?

- На жаль, у мене завжди було бажання попрацювати в гарячих точках. Ми з оператором їздили в Стамбул під час заворушень, і мені навіть довелося залишити його в готелі, подалі від сутичок, і знімати самому те, що відбувалося в місті, бо в нас був один протигаз на двох.

Але таких подій, як тут, у Стамбулі не було. Так, там стріляли і били, але там не було «тітушок», там поліцейські не били по головах людей дубинками, і коли стріляли газом, то намагалися відходити на певну відстань від протестувальників. Такого жаху, як у Києві, я ще не бачив.

- Азаде, який досвід вам принесла робота на Майдані? Чому ви навчилися як журналіст?

- Зрозумів, що треба було йти в офіціанти (сміється). Жартую.

Це досвід роботи в небезпеці, в нон-стоп режимі. Тепер я знаю, що коли на тебе біжить «Беркут», не треба відходити в бік, треба бігти разом із усіма й знімати на бігу. Тепер я знаю, що треба завжди з собою носити зарядку. Якщо раніше я думав: «Скоро включатися, а я слів не знаю», то зараз мені дають три хвилини на підготовку і я думаю: «Ок, цілих три хвилини, зараз ще випалю цигарку або вип’ю кави». Працювати на телеканалі і мати включення щогодини – те ж саме, що потрапити на фронт: ти без книжок усьому сам учишся.

І я багато чого навчився. Майдан змінив багатьох журналістів, підсвідомо щось змінилося, але справжнє усвідомлення цього прийде з часом.

Хоча ми все одно лише спостерігачі. Так, комусь зламали пальця, когось схопили, але найважче родичам загиблих і постраждалих, а також самим учасникам протистоянь, їм завжди буде важко. А ми просто робили свою справу, мали там бути.

Але в мене є величезне бажання покарати винних, на моїх записах багато кого можна впізнати, і я готовий надавати будь-які матеріали слідчим. І я готовий судитися, щоби вибити певну суму грошей і віддати їх на армію або родичам загиблих. Я готовий іти до кінця.

Фото: Facebook

Follow Us

Технологии ТВ/Кино

© 2010-2018гг. Broadcast Project All Rights Reserved.Design & Development by Broadcast

Search