Статьи

Андрій Цаплієнко: «Наша війна досить особлива навіть з військової точки зору»

Військовий конфлікт, в який силоміць була втягнута Україна з кінця лютого 2014 року, різко змінив обличчя медіапростору. У новинних сюжетах все частіше почали з’являтися кадри бойових дій, зображення зруйнованих українських міст та сіл, суха статистика про перемоги та втрати. Багато українських журналістів поспіхом освоювали нову для себе спеціалізацію.

Військова журналістика. Професійні, технічні та етичні аспекти професії з нами погодився обговорити один з найдосвідченіших українських військових журналістів Андрій Цаплієнко.

- Чи проходять члени знімальної групи спеціальну підготовку? В чому вона полягає?

- Я вважаю, що необхідно проходити спеціальну підготовку, але це не завжди і не на всіх українських каналах робиться.

Насамперед - медична підготовка. Необхідно знати як діяти у разі отримання поранень, ушкоджень, як надавати допомогу своїм товаришам або людям які поруч з тобою. По-друге це безпека і розуміння того що відбувається, який калібр працює, де можна сховатися, як треба правильно переховуватися на передовій, як треба рухатися, на які моменти зважати, якого типу бій точиться (з використанням якої техніки і озброєнь).

І хоча ці два моменти дуже важливі, та все це можна вважати другорядним. Головне – про що ти будеш писати. Як писати, як знімати сюжет таким чином, щоб не видати важливі стратегічні чи тактичні моменти стосовно конкретної позиції де ти знаходишся, щоб ворог не зміг скористатися цією інформацією.

Щоб не нашкодити нашим військовим, щоб після твого репортажу чи твоєї статті не було загрози їхньому життю.

Це дуже важливий момент. Треба не показувати повністю позиції, не брати плани, через які можна було б зробити прив’язки до конкретної місцевості. Адже за допомогою Google Maps можна абсолютно точно визначити будь-яку позицію маючи певні прив’язки: висотки, лісосмуги, якісь характерні будівлі.

Важливо розуміти, що ти не можеш показувати втрати наших військових у той момент коли іде відпрацювання з боку бойовиків по наших позиціях, оскільки таким чином вони можуть оперативно визначити наскільки вдало вони спрацювали. Звісно, потрібно казати про наші втрати але треба витримати паузу після обстрілу чи конкретної операції, бою. Не через кілька хвилин чи годин давати данні про втрати а через певний час. І конкретизувати такі моменти теж не треба, щоб противник не зміг скоригувати свої дії.

На тому боці це все теж дуже добре розуміють і тому моніторять всі наші сюжети, друковані матеріали які виходять в Україні.

Є ще моральний аспект. Коли журналіст знімає загиблих або поранених і знімає їхнє обличчя чи так, що їх можна відразу ідентифікувати, нехай журналіст подумає, що відчуватимуть рідні та близькі тієї людини коли вони її побачать. Це дуже важливий моральний аспект проблеми.

- Чи існує набір необхідних речей, які Ви завжди берете з собою? Які вимоги до спорядження?

- Аптечка, легка камера, бронежилет, шолом, бажано мати каремат, спальний мішок, зручне водостійке взуття, тактичний одяг з міцної тканини де є багато кишень. Треба брати воду, певний запас легкої їжі: горіхи, шоколадні батончики або сухофрукти.

- Що не можна з собою брати у такі відрядження?

- Не треба брати зайвої ваги.

Не варто брати з собою речі за якими можна ідентифікувати твою належність до якихось військових структур якщо це, наприклад, відомчий журналіст. Не можна брати з собою фотографії за допомогою яких можна ідентифікувати наших військових. Якщо твій телефон потрапить до рук бойовиків і вони почнуть допитувати тебе про імена, прізвища, про підрозділи, то 99% що журналіст про це розкаже. Краще не мати таких речей які ти можеш коментувати бо будуть тиснути, будуть тиснути досить жорстко і багатьом журналістам просто не вистачить витримки, не вистачить сил мовчати коли тебе катують, намагаючись дізнатися про певні військові данні.

У своєму телефоні треба обов’язково вимкнути пошту, доступ до соціальних мереж. Не треба записувати імена та прізвища військових з повними даними їх треба кодувати так аби лише тобі було зрозуміло, щоб якщо твій телефон потрапить до противника, то він не міг ідентифікувати цих людей.

- Чув, що існує заборона позувати журналісту зі зброєю. Це так?

- Так, не варто позувати зі зброєю у руках. Якщо ти потрапиш у полон чи будеш затриманий іншою стороною конфлікту тебе можуть помилково ідентифікувати не як журналіста а як військового. Це створить безліч проблем.

Взагалі позувати журналісту на фото зі зброєю - не добре. Якщо ти нею цікавишся, то це потрібно робити не для фото. Є випадки коли ти коментуєш якісь моменти пов’язані з конкретною зброєю. Наприклад, нещодавно ми коментували захоплену українськими військовими зброю російського виробництва і треба було показати на ній ознаки за якими можна ідентифікувати її походження. В такій ситуації це цілком можливо але це ж не позування для фото.


 

- Які технічні засоби та обладнання Ви використовуєте? Чи є серед них такі, що Ви використовуєте лише в зоні екстремальних ситуацій?

- Камера з можливістю нічного бачення. Це або камера з інфрачервоною підсвіткою або камера з підвищеною чутливістю.

- З якими технічними труднощами стикаєтесь в процесі роботи?

- Найперше, це де зарядити обладнання. Хлопці на передовій мають струм від генераторів і часто так буває, що з різних причин струму немає. Тому потрібно заздалегідь подбати про те аби мати повністю заряджені акумулятори і мати їх декілька аби можна було в потрібний момент замінити.

До речі, варто з собою мати дві невеликі камери, про всяк випадок.

- Коли ви лише починали, чи важко було освоїтись та працювати в нових для себе умовах? Що було найскладнішим?

- Найскладніше - це втрачати людей з якими починаєш мати певні стосунки за межами тих сюжетів які ти про них знімаєш. Якщо у тебе є друзі-військові, якщо у тебе є товариші на фронті то дізнаватися про те, що їх вже не має - це найважче.

А так… Мені подобається ця робота. Я не можу сказати, що були якісь труднощі які неможна перенести, до яких не можна звикнути. Моє просування на передову було поступовим. Я маю на увазі не саме на цю війну, а взагалі у професію військового журналіста. Спочатку неспокійна ситуація, потім більш неспокійна, потім ще більш неспокійна а потім справжня війна. Адаптація відбувалась поступово і я вважаю, що це найправильніша методика для підготовки військових журналістів. Щоб не відразу його кидати в пекло передової а робити це поступово, щоб він мав час звикнути до польових умов, можливих складнощів, і до того що ми говорили раніше – відсутності зарядки, «поміркованого меню», обмеження в плані смаколиків, тощо. Мені здається, краще це робити поступово.

- З власного досвіду знаю, що оператор завжди оберігає свою камеру, інколи, навіть одержуючи травми. В умовах коли ціна збереження обладнання зростає і пов’язана з ризиком для життя чи змінюються рефлекси оператора?

- Доступність якісного обладнання змінила пріоритети. Принаймні в нашій країні. Все ж таки оператор в першу чергу дбає про своє життя і життя свого колеги, свого журналіста. Я це бачив. Ситуація дещо змінилася.

Якщо ти відзняв цікавий матеріал, то намагаєшся зберегти вже саме матеріал. Не стільки камеру як флешки з відзнятим матеріалом. Тому рефлекси оператора, мені здається, модифікувалися.

Але ще є такий азарт мисливця. Він штовхає оператора йти далі. Є такий вислів: «подивитися наскільки глибока кроляча нора». Він дуже добре характеризує українських операторів. Якщо оператор відзняв якийсь гарячий матеріал, то хочеться відзняти ще гарячіший, а потім ще більш гарячіший! В цьому є певна психологічна проблема, бо інколи, намагаючись відзняти цікавий матеріал, оператор забуває про безпеку. Буває й таке. Та на щастя, у наших операторів досі все було добре.

- Тепер майже у всіх є засоби відеореєстрації (мобільні телефони, компактні камери) чи допомагає це у Вашій роботі?

- Звісно! Адже це додатковий спосіб зафіксувати події. Є оператори і журналісти які цілі сюжети знімали за допомогою лише мобільного телефону. Це дійсно дуже сильно допомагає.

Часто просто не можливо зняти матеріал великою камерою або взагалі будь-якою камерою, бо опиняєшся в такій ситуації коли її поруч немає. А телефон - завжди під рукою і ним можна відзняти яскравий матеріал.

Наш журналіст Руслан Харченко зняв прекрасні два матеріали в окупованих Луганську і Донецьку (коли була можливість туди потрапити) просто за допомогою телефону.

- Які джерела інформації використовує журналіст у своїй роботі в зоні конфлікту?

- Всі можливі. Офіційні військові засоби інформування журналістів – прес-служба, неофіційні – друзі, військові, місцеве населення, інші журналісти. Використовуємо усі можливі джерела.

- Чого, на Вашу думку, бракує для роботи в зоні конфлікту з обладнання? Що було б там доречним?

- Передусім, компактні зарядні пристрої для роботи у польових умовах і камери з підсиленою чутливістю. Адже камери з функцією нічного бачення, які ми часто використовуємо, підсвічують об’єкт зйомки в інфрачервоному діапазоні і це можна побачити в прилад нічного бачення з ворожої сторони.

Ми були спочатку впевнені, що нашу камеру неможливо побачити. Та ось, на одній з позицій у Мар’янці, ми знімали камерою з інфрачервоною підсвіткою і невдовзі по цій позиції почав працювати снайпер. Гадаю, він добре побачив у прилад нічного бачення як ми підсвічуємо позицію, побачив бійницю, бліндаж де ми знаходились, мабуть побачив зброю яка там стояла і почав обстрілювати нас.

Тому я вважаю, що потрібно переходити на камери з підсиленою чутливістю, якій достатньо освітлення, наприклад, від зоряного неба чи місячного світла.

Ще б знадобилися надійні засоби зв’язку. Наприклад - кодовані радіостанції. Але їх самих не достатньо, потрібно ще навчити журналістів і операторів ними користуватися, навчати як кодувати сигнал радіостанції.

- Як сприймає місцеве населення українських журналістів та знімальні групи загалом, зважаючи на те, що там не лише часто немає українського мовлення але й присутня ворожа пропаганда?

- По-різному. Ставлення потроху міняється на краще. Активної агресії на адресу українських журналістів я ніколи не бачив, а от вербальну негативну оцінку їх роботи я чую досить часто. І це таке типове явище для Донбасу. На щастя не всі поділяють їх точку зору. Ті хто не обділений розумом, ті хто усвідомлюють, що насправді відбувається російська агресія (ментальна, військова, культурна, інформаційна), ті люди позитивно сприймають наших журналістів і радує, що таких людей стає дедалі більше.

Люди розраховують на нашу допомогу. Після одного з обстрілів в Авдіївці ми знімали місцевих мешканців. Були серед них люди з активною проукраїнською позицією і вони запитували: «Чому вас тут немає? Чому ви приїжджаєте і від’їжджаєте? Ви маєте тут залишитися, щоб показати як нас ДНРівці обстрілюють! Можливо вони тоді перестануть нас обстрілювати». Тобто, люди вже розраховують на українських журналістів. І це добра ознака.

- На вашу думку, чи змінило б ситуацію на фронті блокування російських та сепаратистських ЗМІ, та поширення натомість українських?

- Звісно. Але як це зробити технічно?

Я вважаю, що потрібно почати з того, аби налаштувати технічні можливості для українського мовлення на Донбасі, зокрема на окупованих територіях: передавачі, підсилювачі, вежі, антени. Має бути технічно відновлена система мовлення на Донбасі. Це реально. І це не настільки коштовний проект як може деякі чиновники собі уявляють.

А стосовно блокування - це технічно і практично неможливо. Конкурування в ефірі – так. Передусім потрібно дати людям можливість перегляду альтернативної точки зору. Люди самі оберуть те, що їх влаштовує, те що їм цікаво.

Насправді люди втомились від російської брехні в ефірі. Це насправді так. Люди на тому боці бачать дисонанс між тим, що показує телевізор і тим скільки коштує в Донецьку та Луганську те чим вони заповнюють свій холодильник. Люди бачать, і їхнє невдоволення зростає. І чим більше воно зростатиме, тим швидше настане одужання.

Цей процес боротьби «холодильника з телевізором» тривалий але якщо люди не побачать альтернативного «телевізора» то хворітимуть дуже довго.

- Висвітлюючи війну на сході України чи бачите Ви відмінні риси у порівнянні з іншими конфліктами? Які вони?

- Ті конфлікти були не нашими а цей – наш. Це ключова відмінність.

Для іноземних журналістів, які приїжджають сюди сезонно, на ротації, можливо, і наш конфлікт нічим не відрізняється. А для нас це конфлікт наш, від того як він закінчиться залежить доля України і зрештою наша з вами доля. Тому ми не можемо працювати без емоційно, так як працювали на інших конфліктах.

Ще, в сучасних війнах, дуже рідко використовують артилерію в таких масштабах як її зараз використовують в Україні. Можливо так виглядала війна між Іраком та Іраном, але я тоді був ще дуже молодим хлопцем і навіть не думав, що колись потраплю на фронт.

Так що наша війна досить особлива навіть з військової точки зору.

- Одне з найголовніших правил журналістики це висвітлення фактів без висловлювання власного ставлення до подій. Чи легко це Вам вдається, зважаючи на те, що події відбуваються не десь у чужій країні а вдома?

- Важко. Дуже важко. І, наскільки мені відомо, для кожного журналіста тут це теж важко.

Тут я дозволяю собі бути більш емоційним ніж на інших конфліктах. Можливо через це, можна побачити моє ставлення до тих чи інших подій та людей. Я не вважаю це порушенням журналістських стандартів.

Зважаючи на ситуацію, що склалася в нашій країні, зважаючи на те, що від результатів цього конфлікту залежить доля України, зрештою, залежить чи будемо ми жити в цій країні або в іншій.

Подивіться на ситуацію і поставте собі питання: «Що я буду робити, якщо Україна програє війну і до влади в Києві прийде проросійський режим? Або просто російський?».

Тікатимете до Львова який, можливо, віддрейфує до Польщі чи можливо до Ужгорода який віддрейфує до Угорщини? Що ви будете робити?

Таке питання має задати собі кожен журналіст який тут працює. Все дуже просто.

На одному з українських каналів була програма «Стосується кожного», де розповідали про різні конфлікти та, нібито, гарячі теми. Так от ця ситуація дійсно стосується кожного! Навіть якщо люди відгороджуються від цієї війни, ігнорують її, кажуть собі, що це не його війна… Це не так. В будь-якому випадку це і їхня війна, бо вона, насправді, торкнеться життя кожної людини. Це вже сталося - економічна, політична криза, я вже не кажу про втрату територій. Все це через війну, насправді.

Що робитимуть люди якщо, не дай боже, якщо ми програємо війну і Україна розпадеться на декілька частин які контролюються різними державами? Як собі вони це уявляють? Що вони робитимуть? Як вони житимуть в умовах політичних репресій, які обов’язково настануть в такому разі? Як вони житимуть в умовах фізичних репресій, які теж настануть? Що будуть робити журналісти які працювали на цю країну, її незалежність і які мали державницьку позицію? Що буде з цими журналістами? Це не абстрактні теми а абсолютно конкретні ситуації які, повторюю, стосуються кожного.

Кордон з Сектором Гази

- Якби видалася нагода зустрітися з людьми по той бік конфлікту (мирними жителями і з тими хто взяв до рук зброю, колаборантами), що б Ви запитали?

- З колаборантами вже зустрічалися, коли знімали полонених, і говорили з ними. Зазвичай риторика з їхнього боку дуже проста: «Я щиро хотів допомогти… Я пішов не за гроші… Я щиро проти цієї війни… Це брудна війна я хотів би її зупинити…».

У мене виникало дуже просте питання: «Якщо ти щиро хотів допомогти, чому ти не пішов відбудовувати зруйновані міста, допомагати жителям Донецька а пішов множити ці руйнування?». Коли питаєш таку просту річ, вони мовчки замикаються в собі, бо у них немає відповіді.

А що стосується мирних мешканців, мені цікаво і корисно було б побачити як зараз живуть прості люди на тому боці.

Кожна людина має право на власну думку. Коли людина незаконно бере до рук зброю вона порушує закон і стає автоматично злочинцем. З точки зору міжнародного права, люди які воюють проти України зі зброєю в руках, навіть якщо вони робили це щиро, не за гроші із якихось своїх кращих міркувань, вони є злочинцями. У нас немає стану війни. З точки зору міжнародного законодавства ці люди не кваліфікуються як військові, тому вони є просто злочинцями, членами незаконних збройних формувань. Якщо колись така розмова з цими людьми станеться, я хочу аби вони це усвідомили. Просто усвідомили. Але мені здається, що до такої розмови не дійде. Нажаль… а може й на щастя.

- Які думки виникають повертаючись у мирні міста? Чи змінюється ставлення до навколишнього світу, роботи, оточуючих, близьких?

- У мене зараз немає тривалих відряджень. Їх дуже багато але вони не тривалі. Кілька днів чи тиждень там – пара днів тут – знову на фронт.

В мене немає таких жорстких рефлексій стосовно того, що люди в тилу не думають про війну. Коли приїжджаю у Київ, то бачу абсолютно мирне місто де люди здебільшого думають про відпустки, роботу, про дітей, про побут, ціни, тарифи і не хочуть думати про війну. Скажу відверто, раніше це мене дратувало. Тепер я це приймаю як даність. Синдромів чи якихсь поганих снів в мене немає.

- А коли це були відрядження у інші країни?

- Тоді я думав: «Яке щастя, що у нас в Україні немає війни!». Це перша думка яка виникала, коли виходив з аеропорту і їхав додому. А далі все йшло своїм чином.

У мене якось не було важких рефлексій з цього приводу, синдромів афганських, африканських… Та й зараз їх не маю. І це дуже добре, бо таким чином це мені дозволяє якісно працювати, спокійно і реально оцінювати небезпеку. Звісно, страх є але він тимчасове явище і він приходить, наприклад, коли б’ють серйозними калібрами. Але коли обстріли закінчуються, ти спокійно повертаєшся до своєї роботи, думаєш як правильно зробити репортаж, сформувати текст. І все. Робота триває.

Фото: Фейсбук

Follow Us

Подписка на Новости

Свежая информация каждую неделю

Технологии ТВ/Кино

© 2010-2018гг. Broadcast Project All Rights Reserved.Design & Development by Broadcast

Search