20 вересня пішов із життя чернігівський журналіст та актор Олег Яновський-Шпак. Йому було 65 років, інформує «Деснянська правда».

«Для мене він колега, друг, хрещений нашого сина. Неймовірно талановитий, як автор текстів. Його колонку в «Полдні» ми спішили прочитати ще у верстці, настільки це затягувало… Неймовірно добра людина, котра завжди готова була допомогти», – пише його подруга Наталія Чусь.

З 2015 до 2018 року Олег Яновський-Шпак був військовим журналістом, працював у журналі “Військо України” та в прессцентрі АТО. Мав статус учасника бойових дій. А у 2017 році отримав медаль за оборону Маріуполя.

У 2018 році вийшов на пенсію та переїхав до Кривого Рогу на Дніпропетровщину, де доглядав за матір’ю. 

«Я силкувався згадати, коли ми познайомилися з Олегом, і не міг, – пише на сторінці Олега Янковського-Шпака у фейсбуці його товариш, митець і військовий Сергій Пантюк. – Пам’ятаю, що це був Чернігів, якийсь мистецький захід, але деталі не відтворюються. Він просто увірвався в моє життя і там поселився. Трішки кумедний, неймовірно відкритий, добрий, позитивний, з ним завжди можна було поспілкуватися на різні теми, зокрема й літературні, випити чарочку, поблукати вулицями…»

«Ех, Олежка… Ну як же ж так? А хто мене тепер буде під’южувати на фронтах? – пише воєнний кореспондент телеканалу «Інтер» Ігор Левенок. – А як же зустріч наша після перемоги? Хто тобі дозволяв отак піти від нас? Засмутив ти мене… Будь, друже завжди в пам’яті з нами! Таких людей як ти не забувають!»

А сам Олег Яновський-Шпак у своєму останньому фейсбучному дописі написав: «Моя Україна! Господи, зі скількома Президентами я ручкався за своє журналістське життя)) Який я старий бандеровець))».

Поховають Олега Яновського-Шпака у Кривому Розі.

Невидані сторінки

Коли два роки тому ми готували книжку «Україна: журналісти на передовій», я запропонував Олегові подати його розповідь до збірки, – згадує директор Інституту журналістики Київського національного університету ім. Т. Шевченка Юрій Бондар. – Він, як завжди іронічний, відмовився – не на часі, мовляв, та й який з нього оповідач – можливо, якось потім, після війни… У мене залишилися ті його листи, де замість знаків розділу часто смайлики. Тепер – і вони спогади…

«Слава Україні! Пане Юрію, я Вам щиро вдячний за пропозицію! Якщо Шпак не йде до журфаку КДУ, то КДУ йде до Шпака (я 79-го року, після армії хотів поступати, до Червоного університета на історичний факультет, а мені сказали: "Йдіть на журфак, там конкурсу ніякого"  А писати не вмів (бо ліньки було ) В результаті, після 20 років акторства, доля все ж таки винесла ще 20 років журналістики в силу різних, для мене дивних причин   Думаю, що тоді в приймальній комісії дівчатка-провидиці сиділи   Втім, це жарти. А якщо серйозно, то я б і радий Вам чимось, допомогти але... Життя - сволота   Після 15 років у чернігівському "Гарті" я не то що перейшов - перебіг до журналу "Військо України". За три роки вісім ротацій на усіх напрямках у складі мобільних прес-груп МОУ - і наука: не пиши зайвого. Ні номеру частин, ні прізвищ, ні позивних, ні де що було   І ця наука сидить в мені й досі. Чернігівський Молодіжний просив мене написати п"єсу про АТО, а я не зміг   Повірте, це має відстоятися   Коли в Адвдівці проснинаєшься від того, що тихо, а в тиловому Чернігові спросоння від звуків громовиці під ліжко автоматом лізеш... Які тут можуть бути спогади   Але 5 томів публікацій ми таки видали. Щоправда, в мене жодного не залишилося, все розлетілося, мов гарячі пиріжки   Так, це моя проблема - багатослів"я   Найголовніше - у мене, на жаль, після фронту зір так впав, що це я Вам пишу навіть не двома пальцями, а одним носом   Намагаючись виправляти "очепятки", тому так довго й не відповідав... Але бувало й гірше, "а то и с пулеметом"   Щодо заслуг? Та які там заслуги... Ну, двічі кращий журналіст друкованих ЗМІ (найдорожча була першою, бо була неофіційною, а від колег-журналюг), кілька грамот від начальника Управління комунікацій та преси МОУ Чернобая, медаль "За оборону Маріуполя"... І 300 гривень до пенсії за УБД   Не це ж головне. Головне, що я на цій гребаній пенсії нидію   Тому і дякую Вам за пропозицію. Тільки ставте конкретні запитання, а не як цивільні писарчуки задають: "Ну, як діла?"   Тільки не треба про мене. До речі (от розбедили душу ), як Вам така тема: в АТОООС, та й досі, було три найстаріших старигана-журналіста за віком: Кінгсфатер, Жмурко... ну і я, найстаріший, 59-го року   От про перших двох я б романи писав! Бо побратими!

…А Вас не турбує, що я у "Війську України" вів рубрику "Сміємося, бо сміємо!" ? Я не вмію серйозно писати…  Якщо я розпишу, як я із Жмурком вперше у поїзді на Констянтинівку познайомився, і як я потім з ним донецькими багнюками лазив, вас же закриють  А про своїх колеги знають краще за мене  Я ж лише працівник ЗСУ, а всі мої побратими - менше майора не було  Добже, якщо не згадаю, то вигадаю  (Про те, як я за декого в "Народку" і на сайт МОУ писав, згадувати треба? 

…Холеро ясна, що я пишу... Ось що значить втратити нюх на слово :) Не "багнюкою лазили", а "під обстрілами багнюкою лазили..." Бо ще подумаєте, що то ми не проверезвілм :) Петрович був хитрішим, він резинові чоботи зарані взув :) А я у берцях, в одному ніж, у другому диктофон... Диктофон довелося потім новий купувати :)…»

Тепер і цей текст Олега публікований.

Світла пам’ять!

Автор: Юрій Бондар, директор Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка

Текст публікується з дозволу автора, оригінал за посиланням

Джерело: "Детектор медіа"