24 лютого — четверті роковини від початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Чотири роки тому країна прокинулася від вибухів, а життя мільйонів людей розділилося на «до» і «після». Сьогодні українці згадують той ранок у дописах у соцмережах — із болем, втомою, вдячністю і впертою вірою в майбутнє.

«Ніколи не забудеш той день… Він часто сниться з деталями, але все одно як у тумані, як у фільмі жахів, з якого не можеш прокинутися», — пише один із підприємців. За його словами, мозок досі відмовляється приймати реальність перших годин вторгнення. «Фото, де в багажнику відсунуте дитяче крісло, а замість нього — щойно отримана зброя та боєприпаси, досі виглядає як сюр».

Правозахисниця Олександра Матвійчук зізнається, що цього року не відчуває «особливого емоційного звучання» дати. «Ще один день війни, яка стала частиною нашого життя. Точніше — зруйнувала все, що ми називали нормальним», — зазначає вона. За її словами, аби вистояти, суспільство змушене адаптуватися до «нової нормальності», яка насправді далека від норми. Вона також згадує письменницю Вікторія Амеліна, яка загинула внаслідок російського обстрілу: «Доки ми пам’ятаємо наших мертвих, вони живі». Незавершена книга Амеліної про жінок у війні цьогоріч виходить у Данії та Нідерландах.

Військові говорять коротко і без пафосу. «Чотири роки я не живу з родиною — я воюю. Син росте без мене. Моє місто прокидається від вибухів. А тиша стала підозрілою», — пише один із бійців. Він зізнається, що втомився, але додає: «Це нічого не міняє. Або ми їх знищимо — або вони прийдуть за нашими дітьми. Працюємо. До перемоги».

Для когось війна почалася зі снів. «За кілька тижнів до вторгнення мені снилися вибухи на Оболоні, евакуація, душний автобус. А вночі 24 лютого сни стали реальністю», — згадує киянка. Того дня вона зробила лише два фото — сина з собакою та екрана телевізора із забитими машинами трасами. «Ми зрозуміли, що нікуди не поїдемо». І зварила борщ — «щоб заспокоїтися». Каже, потім варила його ще багато разів — як спосіб втримати ґрунт під ногами.

Інша киянка згадує, що 23 лютого готувала запуск нової лінійки смартфонів у столичному КВЦ «Парковий». Репетирували план Б на випадок надзвичайного стану. О шостій ранку 24-го зателефонувала івент-агенція: почалася війна. «Мені довго здавалося, що це страшний сон, і я от-от прокинуся та зустрічатиму гостей. Але реальність змушує навчитися її приймати». Згодом — евакуація, життя у Варшаві, різка зміна роботи і професії. «Ті події дали урок: я більше не могла жити, як раніше».

Чотири роки потому Україна продовжує боротьбу — на фронті, в тилу, в міжнародних судах і на дипломатичній арені. «Буде складно, але ми вистоїмо. Проти Путіна грає історія», — писала 24 лютого 2022 року Олександра Матвійчук. Сьогодні ці слова знову звучать як нагадування: майбутнє неминуче настане.

24 лютого — це день болю і пам’яті. День, коли країна прокинулася іншою. І день, який щороку нагадує: боротьба триває — і триває заради життя.