У статті автор аналізує, як змінився супутниковий прийом українського телебачення за шість років після кодування сигналу. На основі панельних та установчих досліджень показано реальну частку супутника в містах і по Україні загалом, а також структуру аудиторії, яка досі ним користується.

Автор звертає увагу на технічну фрагментацію ринку — чотири супутники, десятки транспондерів — і ставить питання, чи не настав час для більш простої моделі.

Читайте також: Як на початку 2026 року виглядає українське телебачення?

Після оцінки того, що відбувається з Т2 в Україні у 2026 році, захотілося згадати, поділитися, а згодом і оцінити, що відбувається з типом прийому, який історично завжди було найлегше зафіксувати в будь-яких установчих дослідженнях. Для мене — та й для вас — це означає, що це тип прийому, який завжди вимірювався найточніше. Не саме споживання, а кількість людей чи домогосподарств, які користувалися саме супутниковим типом прийому телеканалів. Чому? Бо інтерв’юерам завжди було просто: є супутникова антена — значить, є і супутниковий тип прийому. Так було майже завжди — до моменту, коли ми почали фіксувати, що тарілки просто висять, але сигналу з них на телевізор уже немає.

Звісно, ще, напевно, не час писати мемуари, але окремі розділи вже можна. Моя історія із супутниковим типом прийому доволі мінлива.

На початках згадується час, коли майже всі українські канали на супутнику були доступні у відкритому доступі. Тим, хто не має досвіду користування супутниковими антенами, нагадаю: на перший погляд каналів було багато, і непідготовлені люди, встановивши тарілку, очікували, що отримають тисячу каналів. Але користувацький досвід різнився. Насправді цікаві канали часто були закодовані, і за них потрібно було або якось розкодовувати сигнал — піратити чи купувати картки доступу. Частіше піратили, адже закодованими були канали, які не мали представництва в Україні й не були орієнтовані на українського глядача. А всі українські канали приблизно у 2010-х роках були розкодовані й доступні всім — окрім каналу ICTV.

А вдома в мене вже стояла антена на три супутники і ще одна додаткова — на інший цікавий на той час градус. І якось було незручно: усе можна дивитися, а канал, на якому ти продумуєш розстановку рекламних блоків, стежиш за промороликами, координуєш ефір, — удома подивитися не можеш. Незручно, правда?

Певний період пішов на те, щоб порахувати втрати, яких канал зазнавав у показниках через кодування на супутнику. Богуцького вдалося переконати швидко, але юристи пояснювали, що не можна — мовляв, кіно куплене лише для території України, а його побачать у світі. Проте поступово вдалося переконати й їх. І сталося диво — ICTV розкодувався на супутнику.

А потім, у 2019 році, почався рух за монетизацію контенту. Це означало кодування всіх українських медіагруп. І тут ті, кого свого часу переконували, що розкодування позитивно впливає на показники, довго пручалися — адже кодування супутника могло знову призвести до втрат. Було багато розрахунків.

І ось на початку 2020 року супутники таки закодували. Тоді тема була максимально актуальною, адже можна було звірити прогнози з реальністю. Саме в той період, напевно, вийшов мій найбільш читабельний блог — понад 200 тисяч переглядів:

І от ми у 2026 році. Що ж відбулося за ці шість років? І якщо спробувати змоделювати нову модель — куди все це може рухатися?

Найсвіжіше установче дослідження, яким поділився Nielsen, точніше КМІС, що проводить його для забезпечення функціонування панелі, зафіксувало показник 2,8% у містах із населенням 50 тис.+. Дані установчого дослідження, яке ми (BOY Research) проводимо за співфінансування учасників ринку (третя хвиля — 2026 рік), показали 6,9% по всій Україні. Тобто це показник для всього населення, а не лише для міст 50 тис.+.

Отже, станом на зараз маємо близько 3% у містах і до 10% — у малих містах та селах. У середньому по країні — приблизно 7%.

З якими труднощами зіткнулися користувачі? Тут доречно згадати ще одну власну супутникову історію, яка допомагає краще зрозуміти наступні графіки й таблиці.

Переїжджаючи до нового будинку, я замовив нову антену — цього разу на чотири супутники. Навіть успішно визначив правильний бік для встановлення, щоб усе працювало. Але ОСББ або управляюча компанія наполегливо вимагали демонтажу антен, посилаючись на якийсь пункт договору, що це забороняє. І знаєш, у будинку на 1200 квартир було лише дві антени. А вже за місяць після активності керуючої компанії не залишилося жодної.

Але є ще один важливий аспект — налаштування каналів на тюнері не є простим процесом. І тут варто згадати, що багато українських каналів змінювали свої технічні параметри. Дехто переїжджав із супутника на супутник, інші — з однієї частоти (транспондера) на іншу. У результаті канали формально існували, але зникали з телевізорів користувачів.

Що це означало на практиці? Ті, хто міг, переналаштовували все самостійно або викликали техніка. А ті, хто не мав такої можливості, продовжували дивитися лише стабільні канали, які не зникали з тюнерів.

Для тих, хто любить життєві приклади: саме в той період багато хто бував у Карпатах у туристичних садибах. І там — телевізори із супутниковими антенами. Вмикаєш увечері, коли за вікном дощ, бачиш у списку знайомі назви каналів, обираєш — а там порожнеча. Немає сигналу. Бо навіть у садибах не було кому регулярно все переналаштовувати.

У результаті поступово почав зростати ОТТ — але це вже тема для окремої статті.

Отже, подивімося на динаміку частки супутника в родинах і серед людей у період із 2018 року до сьогодні та оцінимо напрям руху.

Як завжди, за основу візьму дані телевізійної панелі — це не лише про рейтинги, а й про велику кількість соціально важливих показників, які можна звідти отримувати, аналізувати й використовувати для інформування ринку та суспільства.

Графік — історична динаміка людей із доступом до супутника в Україні (міста 50 тис. мешканців і більше).

Що можна помітити? Маємо дані й за період, коли панель перебувала у «вільному» стані — це 2022 рік. Видно, що показник у 4% уже фіксувався наприкінці 2021 року, і зараз, у лютому 2026-го, він знову близький до цього рівня.

Загалом, навіть якщо врахувати людей, які наразі не вимірюються як супутникові користувачі, супутник залишається найменшою групою за типом прийому каналів, але все ще доволі значущою. Це близько 10% населення України. Якщо оцінювати базу у 28 млн людей, які мають телевізор, то йдеться приблизно про 2,8 млн осіб із доступом до супутника.

Звісно, не всі з них є ексклюзивними користувачами супутника. І цю частку ми також можемо визначити з панельних даних. Що мається на увазі? У домогосподарствах паралельно можуть бути Т2 або ОТТ. Тому наведена цифра — це лише про технічну можливість прийому супутникового сигналу, а не про єдиний спосіб доступу до контенту.

Ось як наразі виглядає структура користувачів супутника в панелі — а отже, приблизно так само це виглядає загалом у містах із населенням 50 тис.+:

Отже, оцінка тих, хто має лише супутниковий тип прийому в містах із населенням понад 50 тис. мешканців, уже зараз становить близько 2,5% від населення. Для України загалом ця цифра може бути на рівні близько 7%.

Якщо ж зафіксувати фактичне споживання цією групою, можна побачити такі результати:

Я знову повернувся на колись улюблений ресурс — той самий, де свого часу шукав для своєї антени, що, де і як можна зловити або розкодувати на тарілці — https://www.lyngsat.com/. Але цього разу — вже з іншою метою: зібрати інформацію про те, де сьогодні користувачам шукати українські канали.

Це для тих, хто любить розбиратися самостійно. Адже це не паперова стаття — зображення можна просто прокрутити. Але для тих, хто любить уважно роздивлятися, далі наводжу перелік із сайту, де саме розміщені канали, а також карти покриття сигналу відповідних супутників.

Astra 4A & SES 5 | SES 5 | Astra 4A

Azerspace 1 (46°E)

  Astra 3C (23,5°E) 

А для тих, хто вирішив пропустити картинки, я зібрав усе в одну таблицю — де можна знайти канали і на яких орбітальних позиціях вони зараз розташовані для українських користувачів:

Отже, маємо 4 супутники та 10 активних транспондерів, на яких сьогодні розміщені українські телеканали. Якщо дивитися сухо на відсотки — 2–3% у містах і близько 7% по країні — можна махнути рукою й сказати: усе, історія завершується.

Але якщо перевести це в людей — це мільйон. Це ті, хто звик до звичайного телевізора без додатків, акаунтів і паролів. Супутник — не про моду і не про «стару технологію». Це про покриття там, де нічого іншого не працює. Це про резерв. Це про сигнал, який приходить із неба.

Проте те, що точно потребує переосмислення, — це формат, у якому він нам потрібен. Бо якщо це чотири супутники, десять транспондерів і постійні міграції каналів, така модель повільно згортає сама себе. Люди просто втомлюються переналаштовувати обладнання.

А якщо це проста логіка — одна частота, зрозумілий пакет, стабільні параметри, — тоді це все ще працююча частина системи.

Тож питання, мабуть, не в тому, потрібен супутник чи ні. Питання в тому, чи хочемо ми зробити його простим. Якщо так — у нього ще є роль. Якщо ні — він тихо розчиниться, і ніхто особливо не сперечатиметься.

Якщо згадати себе як користувача — в якого досі є антена на балконі, але який уже багато років нічого не перескановував і не перевіряв, «що там по вітру», — то повернення до стабільних налаштувань виглядало б логічним. З точки зору звичайного користувача супутникової антени це означає значно менше нервів і менше «танців із бубном».

Мені не доведеться щоразу шукати, куди переїхав той чи інший канал. Якщо всі основні українські мовники зібрані на одній частоті, достатньо один раз ввести параметри — і все працює. А якщо щось змінюється, про це повідомлятиме не один канал, а весь пакет. Це в рази підвищує розуміння, куди і на який транспондер відбувається міграція.

Крім того, якщо змінюються параметри — змінюється одне місце, а не десять різних. Це суттєво спрощує переналаштування. Я навіть зможу дистанційно пояснити рідним, що і як змінилося, де шукати канали.

І знову повертаюся до Карпат і місцевих садиб. Така модель зменшує ситуації, коли канали у списку ніби є, але сигналу немає. Якщо пакет зібраний логічно й стабільно працює на одному транспондері, шансів на «пропажу» значно менше.

Якщо дивитися стратегічно, розміщення всіх топових українських каналів на одному транспондері — це не просто технічне рішення. Це питання архітектури ринку й зрозумілої логіки доступу до контенту.

Фактично йдеться про створення єдиної точки входу в українське телебачення на супутнику: один транспондер — одна частота — повний пакет ключових каналів. Для глядача це означає простоту: не потрібно шукати різні параметри чи сканувати весь супутник.

З точки зору інфраструктури це створює кластер — український медійний слот на орбіті. Не розпорошена присутність окремих мовників, а консолідований пакет. Такий підхід значно спрощує інтеграцію для кабельних операторів і OTT-платформ: один downlink, одна технічна точка прийому, стандартизовані параметри сигналу. Менше складності — менше ризиків.

Є й економічний вимір. Супутникова ємність — дорогий ресурс. Консолідація дозволяє працювати за моделлю спільного використання транспондерного ресурсу, оптимізувати витрати на uplink, кодування й технічну підтримку.

Крім того, це питання позиціонування. Один транспондер із топовими каналами — фактично «офіційний український пакет». Чітка, структурована присутність країни на супутнику. Це сильніша позиція в переговорах із супутниковими операторами, це зрозуміліше для ринку, це системніше з точки зору інформаційної безпеки.

А якщо подивитися на ситуацію очима телеканалів — або їхніх керівників, з багатьма з яких я працював чи консультував, — картина стає менш романтичною. Бо для каналів супутник — це не лише про покриття чи резерв доставки сигналу до кабельних операторів. Технології пішли вперед.

Рекламний ринок сьогодні мізерний порівняно з попередніми обсягами, тоді як витрати на дистрибуцію залишаються високими — і, можливо, навіть зростають. Орієнтовна вартість супутникової ємності для каналів — 250–300 млн грн на рік (навіть із урахуванням оптимізації та розміщення на менш доступних азійських супутниках).

Додамо до цього цифровий ефір — ще близько 500 млн грн витрат із боку телеканалів.

Якщо співвіднести ці витрати з обсягом рекламного ринку, виходить, що понад 20% усього рекламного ринку йде лише на доставку сигналу. Для порівняння: здорова структура витрат на дистрибуцію — до 5%. Те, що ми бачимо в Україні, означає, що канали витрачають суттєво більше, ніж мали б у збалансованій моделі.

І тут виникає незручне, але доросле питання: чи справді нам потрібно стільки супутникових транспондерів? Чи справді потрібно стільки слотів у цифровому ефірі — тобто частот у Т2? До аналізу споживання в Т2 я ще повернуся в наступних матеріалах.

Бо якщо аудиторія скорочується, а витрати залишаються або зростають, проблема не в технології — проблема в управлінні. Якщо ринок хоче виживати, канали мають бути проактивними. Це означає переглядати навіть ті речі, які десятиліттями здавалися «загальноприйнятими».

Дистрибуція — а разом із нею і вимірювання споживання — потребує нового розрахунку, оптимізації та переосмислення.

І тут ідея «супертранспондера» — це і про зручність для глядача, і про економіку телеканалів. А отже — і зручно, і вигідно.

Автор: Орест Білоскурський