У режисерки й журналістки Олени Дей вийшов бентежний портрет молодої захисниці України.

36-річна Савіта Діана Ваґнер не мала українського коріння. Єдина дитина в родині, вона жила цілком благополучно, навчалася спочатку на медичному, а згодом — на математичному факультеті, була щасливо одружена. Але після початку повномасштабного вторгнення Савіта власним авто вирушила в Україну, приєднавшись до волонтерського руху. Транспортувала медичне обладнання. Так само возила закордонних журналістів на щойно деокуповані території Київщини та Чернігівщини. Усе змінив візит до щойно звільненої Бучі. Побачивши, що накоїли російські нелюди, Савіта приєдналася до Сил оборони України. Мала позивний «Змійка».

Служила на передовій бойовою медикинею в третій «інтернаціональній» роті батальйону «Карпатська Січ». Матері й близьким казала, що перебуває за 50 км від лінії бойового зіткнення. Правду знали лише чоловік Карл і онлайн-приятель, колишній американський військовий Марк. 2 лютого 2024 року біля села Макіївка Луганської області, повертаючись з урятованим нею побратимом, Савіта загинула від вибуху міни.

Увесь час свого перебування в Україні «Змійка» вела блог у мережі Tumblr. Після смерті Савіти Діани на основі цих записів було видано в Німеччині «Щоденник російсько-української війни (2022—2024)».

«Сьогодні випадково згадала дещо і вперше над цим замислилася, хоча спогад уже доволі давній. В Україні я дізналася, що таке насправді страх. Мені здається, більшість людей у нормальному світі достеменно цього не розуміє. Тобто ми думаємо, що знаємо, і в мене так було до приїзду в Україну. Але тут я відкрила для себе нові рівні й міри страху, тож тепер смішно й згадувати, чого я боялася раніше. Мені шкода, якщо звучить дещо зневажливо, я не це мала на увазі, просто хочу бути чесною у своїх почуттях. Одного разу я так злякалася, що мене мало не знудило від страху. Потім якось вдалося опанувати себе: “Якщо ти зараз утратиш самоконтроль, то дуже скоро помреш, тому тримай себе в руках і зосередься”, тож я кілька разів важко ковтнула та зробила кілька глибоких вдихів, і все знову стало більш-менш нормально... Я не знала, що страх може отак вплинути на людину фізично. Мене насправді це дивує, бо ще до приїзду в Україну я вже побувала, і не один раз, у вкрай небезпечних для життя, страшних ситуаціях. Ще в Німеччині я кілька разів боялася за своє життя, але ніколи — щоб аж такою мірою. Навіть віддалено не відчувала подібного. Не впевнена, у чому конкретно різниця, але вона є. Можливо, це зіткнення зі справжнім, небаченим раніше Злом, яке просто не може існувати в жодному нормальному місці. У всякому разі... Це дуже відрізняється від усього, що я знала раніше».

У «Щоденнику» багато таких емоційних, відвертих моментів. Ця книга, безцінне свідчення про нашу війну, випущена нинішнього літа в українському перекладі у видавництві Ігоря Савчука (Харків).

«Чому Савіта Ваґнер воювала за Україну» починається з візиту мами Савіти до Києва. Урсула Ваґнер презентує українське видання «Щоденника…», зустрічається зі студентами КНУ імені Тараса Шевченка, приходить на доньчину могилу, отримує посмертну нагороду «Змійки» — «Лицар Карпатської Січі». Весь фільм, що важливо, озвучений німецькою, з українськими субтитрами. Окрім Урсули і Марка, про Савіту Діану згадують урятований нею військовий — колумбійський доброволець, і один із її командирів — Руслан Андрійко.

Загалом в Олени Ден вийшов бентежний портрет молодої німецької жінки, котра віддала життя за нашу свободу.

«Я так привʼязалася до України, ніби ми тепер сестри».

Вічна памʼять героїні.

Цей матеріал був підготовлений за підтримки Норвезького Гельсінського комітету та профінансований Норвезьким агентством з розвитку співробітництва (NORAD).

 Джерело: Детектор медіа