Байопіки про великих артистів завжди балансують між двома крайнощами: бажанням показати людину і спокусою увічнити легенду. Фільм «Майкл», схоже, свідомо обирає другий шлях.

Стрічка залишає суперечливе враження. Насамперед — через свою майже беззастережну любов до героя. Вона уважно проходиться по ключових етапах: дитинство, складні стосунки з батьком, стрімкий злет, народження артиста, якого світ згодом назве Королем попмузики. Але життя Майкла Джексона було настільки багатогранним, а його особистість — настільки суперечливою, що двох із половиною годин виявляється замало. А може, справа не в часі, а в сміливості.

Американські критики вже звернули увагу саме на це: фільм значно комфортніше почувається в зоні поклоніння, ніж у просторі незручних запитань. Він не уникає темних моментів повністю, але торкається їх обережно, майже навшпиньки. У результаті перед нами радше вишукана вітрина, ніж повноцінний психологічний портрет.

І все ж заперечувати головне неможливо: це видовищне кіно. Особливо коли на екрані з'являється музика.

Картина буквально оживає у концертних номерах. Саме там відчувається справжній масштаб таланту Майкла. Його пісні, його пластика, його здатність перетворювати сцену на окрему планету — усе це працює безвідмовно й сьогодні. У певному сенсі Майкл знову робить всю роботу сам: він написав ці пісні десятиліття тому, а нам залишається лише сісти в крісло кінотеатру й дозволити їм спрацювати ще раз.

Втім, особисто мені бракувало саме творчої кухні. Хотілося побачити не лише результат, а й процес. Як народжувалися мелодії. Як він знаходив рухи. Як з'явилася та сама місячна хода, що стала частиною культурного коду ХХ століття. Саме в цих деталях часто ховається справжній геній.

Особливо переконливим фільм робить Джаафар Джексон. Його схожість із дядьком часом просто вражає. Але головне — це не копіювання, а відчуття ритму, пластики і внутрішньої енергії, без яких Майкл був би лише костюмом і гримом.

«Майкл» не прагне бути важкою драмою. Це не анатомія самотності і не розтин слави. Це життя, показане крізь спалахи фотокамер, концертне світло і захоплені крики натовпу. Красиво, легко, ефектно. Хоча ми добре знаємо: у реальності це життя було набагато складнішим, темнішим і болючішим.

Можливо, творці свідомо залишили простір для продовження. Історія Майкла Джексона занадто велика для одного фільму. Надто складна для однієї інтерпретації.

А поки що маємо те, що маємо: не остаточний портрет, а елегантний пролог до великої розмови.

І, чесно кажучи, цього вже достатньо, щоб захотіти купити квиток.

Читайте також: Любомир Левицький про «Кіллхаус» / Killhouse: бюджет, дрони та спецназ у кадрі