В рамках кінофестивалю «Молодість», який цього року проходить у карантинному форматі з онлайн-трансляцією, відбулася дискусія про кіноосвіту в Україні, її головні виклики та пошук нових рішень. Модератором виступив Дмитро Суханов – продюсер, студент EAVE, співзасновник Film Industry Association of Ukraine, засновник Yo! Directors Awards в Україні. Серед спікерів були як викладачі, так і студенти, що розвивають українську кіноіндустрію. Пряма трансляція дискусії відбулася 25 серпня 2020 року.

Першою до обговорення віддалено приєдналася Ганна Мачух – співзасновниця і директор Української кіноакадемії, кіноринку Одеського кінофестивалю, голова онлайн-платформи DzygaMDB. Серед проблем кіноосвіти вона виділила досить обмежену матеріально-технічну базу в університетах. Оскільки кіно швидко розвивається і змінюється, то більшість технічних фахівців власне навчаються вже після того, як закінчують професійний університет і починають працювати. 

«– Що стосується підготовки викладачів: є такі, до яких стоїть черга зі студентів, але їх є одиниці. Це ті викладачі, які почали працювати ще за радянських часів і продовжують знімати зараз. Більшість викладачів – все ж теоретики. І така ситуація не тільки у кіноосвіті.»

Про тривалість кіноосвіти

Модератор Дмитро Суханов висловив думку, яка зараз превалює в індустрії, що фахівців для кіно в Україні навчають занадто довго і за старими методами, які вже стають неробочими через 5 років. Цю тему він попросив прокоментувати Валерію Сочівець, яка закінчила Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого (далі – Карпенка-Карого). Валерія є продюсеркою, режисеркою і співзасновницею НГО «Сучасне українське кіно»:

«– Якщо ти приходиш навчатися кіносправі одразу після школи, то про освіту довжиною у 2 роки не може бути й мови. В Карпенка-Карого, наприклад, багато залежить від майстерні, в яку ти потрапиш. Мені пощастило потрапити в майстерню Василя Вітра і у нас, наприклад, був предмет, якого не було в інших – це електронний монтаж.»

Ольга Зіміна, випускниця American Film Institute, яка першою з України вступила в цей інститут, поділилася досвідом навчання у США і тривалістю кіноосвіти там.

«– Навчання триває 2,5 роки і за цей час студенти мають дуже багато практики, ви постійно знімаєте фільми. Але в цей інститут йдуть вчитися вже зі ступенем бакалавра, тому студенти там, в середньому, старші: від 27-30 років.»

В продовження теми модератор зазначив, що молоді люди часто дозрівають до бажання стати кінорежисером вже після того, як отримали диплом про вищу освіту. Вони не хочуть витрачати ще 5 років, але були б готові на дворічну освітню програму. Василь Вітер, майстер кафедри режисури в Карпенка-Карого погодився з тезою Дмитра: «Багато видатних людей, режисерів, яких я знаю – це люди, які вже сформувалися, і потім перейшли в режисуру.»

Короткі навчальні програми з кіноосвіти є у приватному секторі, який на дискусії представляла Олена Тимошенко – директорка Ukrainian Film School. Вона розповіла, що раніше навчання у закладі тривало 1 рік, але тепер це змінюється: цього року закінчили другий курс актори, також, сценаристи. З нового навчального року планується запустити другий навчальний курс для режисерів.

Втім, Олена уточнює, що на другий рік навчання йдуть не всі, а лише «ті студенти, у яких є бажання і у яких ми бачимо потенціал, які точно залишаться в професії.» 

Ця приватна школа не надає диплом державного зразка, але останні кілька років керівництво спостерігає зворотну реакцію на це:

«– Приходять випускники шкіл з батьками й на наше попередження, що ми не видаємо диплом державного зразка, відповідають, що для них це неважливо, їм важливо отримати професію, а далі просто розвиватися. Як раз минулого випуску у нас навчалися два 18-річні хлопці на операторсько-режисерському курсі, один з них після нашого навчання вступив у профільний університет в польському місті Лодзь, інший – до Гамбургу.» 

Василь Вітер зазначив, що такий заклад можна вважати базою для вибору майбутніх спеціалістів для компанії Film.ua: «Подібні школи є й інші. Їх створюють, коли телеканал чи продакшн-студія мають дефіцит спеціалістів. Але у них немає зв’язку із самим університетом Карпенка-Карого… Я не пам’ятаю, щоб представники студій, телеканалів були присутні на захисту наших дипломних робіт і слідкували за тим, як захищаються наші випускники. Мені здається, що це наша українська біда: ми розвиваємось кожен у своєму блоці, і кожен хоче зробити “Голлівуд”.»

Про законодавчі зміни

Для обговорення законодавчих нюансів регулювання кіноосвіти до дискусії приєднався кінопродюсер Павло Сушко, який є народним депутатом і головою підкомітету у сфері кінематографу та реклами Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики.

Павло розповів, що Держкіно зараз виписує класифікатори професій, погоджує перелік з Міністерством культури і вже найближчим часом професії кіноіндустрії будуть змінені, щоб відповідати вимогам часу.

«– Ми дуже довго не могли прийняти потрібні індустрії закони, або вони не працювали. Ми не могли конкурувати з іншими країнами, а розвивали наше кіно лише з дотаціями... У ВР я ініціював створення профільного підкомітету кінематографії, і завдяки роботі цього підкомітету прийнята низка законів, наприклад, про cash rebate. Ми також плануємо змінити деякі підзаконні акти.»

Підкомітет, спільно з робочою групою, до якої увійшли різні представники індустрії, провів аналіз проблем, які заважають розвивати індустрії. Фахівці прийшли до висновку, що програму освіти також потрібно змінювати і синхронізувати українську кіноіндустрію з європейськими.

Так, в нормах про запуск системи cash rebate є умова, що для повернення коштів продюсери повинні залучити 50% українців на знімальний майданчик. Це дасть можливість українським фахівцям працювати зі світовими режисерами. 

«Кіно це не тільки виробництво, це і маркетинг»

Павло Сушко: «Нам потрібно, зокрема, додати такі предмети, як аналіз ринку кіно, розрахунок бокс-офісу, маркетинг, дистрибуція. Потрібно розмежувати вищу і спеціальну освіту. Наприклад, є така прикладна спеціальність як другий режисер – в нас велика проблема з ними… Потрібна така освітня програма, в якій будь-якого викладача на лекції може замінити людина з індустрії, яка знає про той чи інший предмет.»

Павло Сушко вважає, що потрібно зберегти те, що є, і об’єднати усі напрямки: «На мій особистий погляд, приватні й державні школи повинні доповнювати одна одну.» Він навів приклад Румунії, в якій швидко змінили законодавство (як зараз відбувається і в Україні) і після цього там почали знімати великі студії. 

Василь Вітер висловив переконання, що українська кіноіндустрія зараз фактично «сидить на донорській голці» державної підтримки.

«– Держава нас запустила, і починаючи приблизно з 2011 року, українське кіно почало рухатись вперед. Чим більше держава впливає – тим більше розвивається українське кіно. Але якщо забрати державну підтримку – чи буде кіно розвиватися? Те, що ми називаємо кінобізнесом – це виробники для телевізійного екрану, де продукт принаймні окупається.»

До обговорення теми державної підтримки кіноосвіти долучився і колишній голова Держкіно Пилип Іллєнко, який очолював цей орган з 2014-го до 2019-го. 

«– Основа для якісної освіти – це сучасна кіношкола, обладнана відповідно до сучасних вимог виробництва. Без цього вчити, як робити кіно дуже важко. Щоб така школа з’явилася – її має профінансувати держава, це не має фінансувати приватний бізнес. І це стосується всього навчально-виробничого комплексу.»

Щодо підвищення кваліфікації викладачів, обміну досвідом студентів за кордоном – організаційно, це питання менеджменту навчального закладу. Але на практиці все упирається в фінансування, яке також має забезпечувати держава.

Одна з великих проблем вищої кіноосвіти, за словами Іллєнка, – не вчать англійської мови на достатньому рівні. Випускники Карпенка-Карого не говорять вільно англійською мовою, і навіть згадана система cash rebate не буде ефективною, поки не буде достатньої кількості англомовних фахівців. 

Ольга Черних, випускниця факультету операторського мистецтва в Карпенка-Карого, яка навчалася заочно, в свою чергу, додала, що проблемою також є нестача кампусу і місця для нетворкінгу між студентами, викладачами та представниками індустрії. 

Про об’єднання зусиль
 

Про зв’язок з аудиторією і приватну кіноосвіту говорив і Сергій Вовк – засновник і куратор Kyiv Academy of Media Arts. За весь час роботи навчального закладу у ньому вивчилися вже близько 5000 людей і, як запевнив Вовк, у закладі розуміють свою аудиторію, оскільки постійно проводять її аналітику. 

«– Ми, як приватний навчальний заклад, починали з рекламних спеціальностей. Курс про створення фільмів (він називався навчанням відеографів) зробили пізніше, на запит ринку. Є попит, є люди, які хочуть знімати і долучитися до кіноіндустрії. Але ми, умовно, ПТУ. А попит ринку говорить про те, що потрібно створити коледж, щоб готувати кадри для індустрії.»

Сергій Вовк сказав, що в Україні слід влаштувати велику промокампанію індустрії в цілому. Адже наразі всі студенти бачать себе або акторами, або режисерами, або продюсерами. Але є повно інших чудових спеціальностей в кіноіндустрії, і треба їх готувати також, – про дефіцит окремих кадрів згадував і Павло Сушко.

А майстер Василь Вітер на завершення дискусії сказав, що ефект від подібних обговорень буде, якщо всі учасники обміняються контактами і будуть спілкуватися надалі. Немає сенсу просто говорити про об’єднання зусиль, не об’єднуючись на практиці.