Через повномасштабне вторгнення багато представників української культури переїхали не тільки з власних домівок, але і за кордон. Є й такі, які на момент 24 лютого були за кордоном, і остерігаються повертатись. 

І хоча дехто намагається шукати позитив і бачити у цьому можливість розвивати українську культуру на європейських теренах, а чи презентувати її там, втім, беззаперечним лишається той факт, що місце цього культурного прошарку населення в Україні залишається порожнім. Де була мистецька спільнота, наразі є пустка.

Днями подібна дискусія розгорнулась на Facebook-сторінці Іллі Разумейка, композитора, відомого своєю участю у кінопроєктах. Митець зокрема поділився своїм ставленням до виїзду музикантів, мистецтвознавців, акторів, художників з України/ Києва й зазначив, що відчуває це “як серйозну травму і вакуум для українського мистецтва, а зовсім не як "вікно можливостей в Європу"”.

В коментарях відбулася доволі активна дискусія, і думки, як заведено, розділились. Хтось говорив, що виїзд митців є очищенням від недостатньо патріотичних кадрів; хтось — про неможливість повністю реалізувати себе в Україні й навіть у більш мирні часи (як-от в оперному співі, про що коментував Тарас Штонда); а хтось справедливо зазначав, що люди виїздили з дуже різних причин, і так само з різних причин — повертаються, не повертаються і навіть не планують. 

Так, питання про виїзд митців перейшло у найболючішу тему — їхнього (не)повернення. Одна справа поїхати, втікаючи від війни, а зовсім інша — повернутись після того, як вже асимілюєтесь з культурним і мистецьким простором інших країн. Якщо для одних митців, наприклад, з кіноіндустрії, без знання мови закріпитися за кордоном непросто, то музиканти, послуговуючись інтернаціональною мовою нот, зможуть знайти собі гідне місце. То чи й захочуть вертатись?

Театральний режисер Євген Лавренчук, наприклад, готовий пообіцяти, що повернеться до України з Польщі, “тільки б запросили”. Звісно, така позиція спричинила окрему дискусію з переходом на особистості ;)

Адже повернення в Україну сьогодні, з одного боку, означає для митців-чоловіків обмеження майбутніх пересувань за кордон, а з іншого (уже для всіх, і митців, і мисткинь) — занурення у не саму ідеальну атмосферу українських культурних інституцій. Згадали в дискусії про хабарі за влаштування “по знайомству” в театр (втім, голослівно, без імен та прізвищ), про “непотрібність” талантів рідній землі, про застарілість підходів і відсутність реформ навіть в мистецькій освіті. 

Вже більш об'єктивно та реалістично — говорять у культурній тусовці про те, що бюджетів на проєкти немає і нескоро з’являться, адже в Україні триває велика війна.

Втім й ті, що залишаються за кордоном, у більшості говорять про свою посильну, але обов’язкову підтримку ЗСУ, про культурні ініціативи для українців за кордоном, про, як мінімум, імідж українських митців у світі. Це все теж є важливим. Завдяки таким постам й коментарям стає очевидно, що наші люди змагаються на усіх можливих ділянках, відвойовують для України місце у світовому контексті. Та поки вони розширюють горизонти українськості всюдисвітно, на рідній землі все ж залишається порожньо, і для заповнення вакууму недостатньо навколокультурних дискусій в соцмережах.

Фото: Фейсбук