26 березня в український прокат виходить «Гра в хованки: Я йду шукати» — продовження кривавої гри, яку глядачі вже добре пам’ятають після Ready or Not. Режисерський дует Метта Беттінеллі-Олпін і Тайлера Джиллетта знову заходить на територію, де хорор межує з чорним гумором, а соціальна сатира — з відвертим кривавим атракціоном.

У центрі історії — Ґрейс у виконанні Самари Вівінг, яка, здавалось би, вже пройшла через найгірше. Але якщо перша частина працювала як замкнений, майже камерний трилер про виживання у стінах однієї родини, то тут масштаб зростає — і разом із ним змінюється тон. До гри підключаються нові гравці, нові родини і нові правила, де виживання вже не випадковість, а частина великої системи.

Американські критики у своїх рецензіях сходяться на тому, що фільм свідомо відходить від мінімалізму оригіналу і рухається у бік більшого, гучнішого і хаотичнішого видовища. І це відчувається з перших сцен: темп швидший, насильство — більш винахідливе, а сама історія — менш інтимна, але більш масштабна.

З одного боку, це плюс. Фільм не намагається повторити першу частину, а розширює всесвіт гри, перетворюючи її на щось на кшталт кривавого ритуалу еліт. З іншого — частина тієї самої «магії замкненого простору» втрачається. Там, де раніше була напруга і відчуття пастки, тепер більше екшену і гри на ефекті.

Окремо критики відзначають, що саме Самара Вівінг залишається головною опорою фільму. Її героїня еволюціонує: з випадкової жертви вона перетворюється на людину, яка вже розуміє правила гри і готова діяти на випередження. Це додає історії нового виміру — тепер це не лише виживання, а й боротьба за контроль.

До акторського ансамблю приєднується Кетрін Ньютон, чия Фейт додає конфлікту більш особистого звучання. Їхня взаємодія — одна з небагатьох ліній, де фільм уповільнюється і дозволяє глядачу відчути щось більше, ніж просто адреналін.

Ще один момент, на якому сходяться оглядачі, — це баланс між хорором і сатирою. Якщо в першій частині соціальний підтекст був чіткішим і навіть гострішим (класова нерівність, абсурд багатства), то тут він трохи розмивається на фоні масштабнішого екшену. Але повністю не зникає: тема привілейованих сімей, які буквально грають людськими життями, залишається.

У стилістичному плані фільм працює як атракціон. Камера рухається швидко, сцени вибудовані так, щоб постійно тримати увагу, а насильство подається з тією самою іронією, яка стала фірмовою рисою режисерів ще після «Крик 6» та «Ебіґейл». Це не хорор, який лякає — це хорор, який розважає.

І тут головне питання: чи це продовження було необхідним?

Відповідь, як це часто буває, десь посередині.
Як самостійний фільм — це динамічний, стильний і місцями дуже дотепний трилер на вечір.
Як продовження — він трохи втрачає ту саму точність і концентрованість, за яку полюбили першу частину.

Але є один важливий момент.
«Гра в хованки: Я йду шукати» чесно не намагається бути «тим самим фільмом». Вона інша — гучніша, жорсткіша і більш хаотична. І, можливо, саме в цьому її сила.

Це кіно, яке не стільки тримає в напрузі, скільки кидає в неї з головою. І якщо ви готові прийняти ці нові правила гри — вона цілком варта уваги.