Світлана Шамка до повномасштабної війни працювала продавчинею-консультанткою. У травні 2023 року вона пройшла навчання з гуманітарного розмінування і почала працювати саперкою. Каже, що рідні спочатку категорично виступали проти її рішення: чоловік, син і брат уже служили, а їй радили займатися волонтерством. Але Світлані цього було замало. Тепер її робота — щодня очищати українську землю від мін та інших вибухонебезпечних предметів.

«Якщо мені туди не можна, то сюди я все одно піду»

— Як ви прийшли до роботи в розмінуванні?

— Моя кар’єра в цій сфері почалася у травні 2023 року. До цього я працювала звичайною продавчинею-консультанткою в різних напрямках. Останні два роки — у відділі канцтоварів. Мені ця робота дуже подобалася.

Але з перших днів повномасштабної війни мої хлопці почали йти служити. Спочатку брат, потім до нього приєднався син, а згодом і чоловік.

Я теж дуже хотіла долучитися. Але вони мені забороняли. Казали: «Чим хочеш займайся, тільки не цим. Волонтер, допомагай, щось купуй, організовуй». Я це все робила, але мені хотілося більшого. Я хотіла безпосередньо допомагати.

І одного робочого дня мої колеги розносили буклети про набір до організації, яка займається розмінуванням. Один буклет потрапив до мене.

Я зацікавилася і подумала: «Якщо мені туди не можна, то сюди я все одно піду».

Я дізналася більше про цю роботу, записалася на конференцію, пройшла відбір. Мені сказали: спочатку пройди навчання, спробуй — піти ти завжди зможеш.

Так я й почала.

25 днів навчання і 15–20 кілограмів спорядження

— Скільки триває навчання сапера?

— 25 днів. Перші п’ять днів були переважно теоретичними: конспекти, правила, висновки, розбирали, що і як робити. Решту 20 днів ми вже відпрацьовували методи на практиці.

— Наскільки навчання відрізняється від реальної роботи?

— Для мене навчання було навіть складнішим, ніж робота. Все-таки це кардинальна зміна професії. Я була продавчинею-консультанткою, а тут — зовсім інша сфера.

До того ж у нас є багато інструментів. Це довга сумка, у якій є щуп, візок, молоток, пилочка, лобер, садові ножиці та багато іншого. Вона важить приблизно 15–20 кілограмів.

На роботі я не тягаю все це щодня, бо використовую лише ті інструменти, які потрібні конкретно на моїй ділянці. А на навчанні потрібно було носити весь комплект протягом усіх 20 практичних днів.

Робочий день починався о восьмій ранку і тривав до 16:30. Зранку несеш спорядження на місце роботи, потім після завершення все складаєш і несеш назад.

Є ще відро для збору металу. Ми збираємо не лише вибухонебезпечні предмети — розірвані чи нерозірвані. Ми прибираємо взагалі все, що містить метал.

Після нас територія має залишитися повністю чистою.

«Після нас не залишається навіть сміття»

— Тобто ви прибираєте не лише міни, а й звичайне сміття?

— Так. Ми не просто його перебираємо. Ми збираємо сміття в мішки й вивозимо туди, де є місце його збору.

На деокупованих територіях після росіян дуже багато сміття. Вони залишають після себе величезну кількість побутових відходів.

Є й інша проблема: люди не завжди користуються спеціально відведеними місцями для сміття. А для саперів це важливо, тому що вибухонебезпечні предмети можуть опинитися саме там, де є сміття.

Тому після нас територія має бути повністю очищена — не лише від вибухонебезпечних предметів, а й від металу та сміття.

«Ми не йдемо на ризик заради швидкості»

— Наскільки технологічна ваша робота? Це переважно механіка чи ручна праця?

— Є і механізоване, і ручне розмінування. Я займаюся ручним. Своїми руками очищаю територію, прибираю листя, знімаю рослинність, якщо вона заважає.

Механізоване розмінування використовують там, де людині заходити небезпечно. Наприклад, якщо є велика кількість протипіхотних мін.

Тоді працює броньована техніка. Її можна відновити. Людину — ні.

Для нашої організації на першому місці — безпека працівників. Ми не намагаємося зробити роботу якомога швидше ціною ризику.

— У фільмах про саперів часто показують дуже динамічну роботу: секундомір, кілька хвилин, і потрібно встигнути. У реальності це так?

— Ні, все зовсім інакше.

У нас ніхто не працює на ризик, щоб показати себе. Ми просто робимо свою роботу — спокійно, наскільки це можливо, і не поспішаємо.

Ніхто не стоїть із секундоміром і не каже: «У тебе п’ять хвилин».

Одні працівники за день роблять більше, інші менше. Це залежить від ділянки. Кожна місцевість відрізняється.

«Можу пройти шість квадратних метрів за день»

— Скільки території сапер може перевірити за день?

— Якщо говорити про ділянку з протипіхотними мінами, то я можу пройти близько шести квадратних метрів на день.

У мене є прохід шириною метр. І я проходжу приблизно три метри вперед. Це і дає шість квадратних метрів.

Але якщо ділянка сильно забруднена металом, я можу зробити менше. І ніхто не скаже: «Давай сьогодні зробимо більше, а завтра доробиш».

Так не працює.

Буває і навпаки: якщо на території майже немає металу, просто прибираєш траву, перевіряєш її металодетектором і можеш пройти десять, дванадцять квадратних метрів або навіть більше.

Все залежить від місцевості.

«Якщо я знаходжу незрозумілий предмет — відходжу»

— Що відбувається, якщо ви знаходите предмет, який може бути вибухонебезпечним?

— Я не маю права самостійно його знешкоджувати або навіть брати до рук.

У нас є чіткі правила. Якщо металодетектор подає сигнал, я розчищаю ділянку настільки, наскільки це дозволено моїми посадовими обов’язками, і намагаюся зрозуміти, що саме знайшла.

Якщо предмет для мене незрозумілий, я викликаю керівника.

Після цього відходжу на безпечну відстань — не менше 50 метрів. Керівник приходить, ідентифікує предмет і визначає, чи становить він загрозу.

Якщо предмет безпечний, керівник сам його прибирає. Якщо це вибухонебезпечний предмет, який може становити загрозу, ми позначаємо місце сигнальною стрічкою та встановлюємо відповідні попередження.

Після цього інформація передається організації, яка займається безпосереднім знешкодженням вибухонебезпечних предметів.

Це може виглядати бюрократично, але саме так і має бути. Кожен займається своєю справою.

Моя робота — знайти предмет. Якщо я його знайшла, далі працюють інші фахівці.

«Я працюю на Чернігівщині»

— Де ви працюєте зараз?

— Зараз я працюю на Чернігівщині, зокрема на територіях навколо Чернігова та в населених пунктах області.

На деяких ділянках до нас уже проводили розмінування. Але після цього ми все одно заходимо повторно, повністю перевіряємо територію, прибираємо метал, сміття та все, що залишилося.

Для мене важливо, щоб після нашої роботи територія була не просто безпечною, а й чистою.

«Не знаю, скільки роботи на нас чекає після завершення війни»

— Наскільки великою буде проблема розмінування після завершення бойових дій?

— Зараз важко сказати, наскільки масштабною буде ця робота. Організацій, які займаються розмінуванням, багато, кожна працює на своїй ділянці.

Але забруднених територій дуже багато. І я не можу навіть уявити, скільки роботи на нас чекатиме.

Ми не знаємо, скільки саме небезпечних зон залишиться, скільки часу знадобиться на їхнє очищення.

Зрозуміло одне: навіть коли бойові дії припиняться, небезпека не зникне одразу. І робота саперів триватиме ще багато років.

Для Світлани Шамки війна змінила не лише життя її родини, а й професію. Вона пішла з роботи продавчині-консультантки у сферу, де щодня відповідає за безпеку не лише себе, а й людей, які одного дня повернуться на очищену від мін землю. Її робота непомітна для більшості — без секундомірів, героїчних сцен і гучних заяв. Але саме результат цієї роботи дозволяє людям знову ходити, працювати й жити на територіях, які ще недавно могли бути смертельно небезпечними.

Фото: Бродкаст