Сьогодні, якщо ви проїдетеся великими містами Європи, цілком можете відчути себе як вдома. Українці всюди: у транспорті, магазинах, музеях, зоопарках.
Усі різні, хтось добре показує свою країну, а деякі, на превеликий жаль, поводяться не зовсім гідно . Здебільшого говорять російською, хоча багато хто і намагається перейти на спілкування українською.
Але факт залишається фактом – стільки українців Європа не бачила ще ніколи. І загалом, ставлення до нас хороше. Європейці допомагають, і хто як може демонструє привітність. Хоча й зазнають певних незручностей. Оскільки безкоштовні квитки відкрили можливості подорожувати Європою, чимало наших співвітчизників почали масово пересуватися простором. Поїзди переповнені, люди стоять у проходах, а це незручно, небезпечно. Однак багато українців не були в Європі - з'явився шанс.
Ось коротенькі історії людей, з якими перетиналася під час моєї невеликої подорожі.
Міла, Відень
Дівчина росіянка, 2 роки живе в Австрії. І місяць як волонтерка у центрі допомоги українським біженцям на залізничному вокзалі у Відні.
Вона приїхала разом із чоловіком, який навчається у Віденському університеті, однак думки виїхати з Росії були в неї вже давно.
На запитання, як реагують українці, які проходять через центр, каже, що загалом нормально, але деякі все ж таки змінюються в обличчі, коли чують за мовою, що я з Росії. Але, думаю, те, що я тут, цілком однозначно свідчить про моє ставлення до цієї війни.
Міла каже, що дуже багато українців повертається додому. Далеко не всі знаходять себе тут, потрібне елементарне знання мови, роботу за професією знайти складно, необхідно підтверджувати дипломи, фактично все починати спочатку. А вдома все зрозуміло.
На моє запитання, чи варто повертатися, навіть якщо у вашому регіоні відносно спокійно, вона каже, що ні. «Поки війна не закінчилася, хоч би як було важко, повертатися не варто, особливо, якщо у вас діти!»
У черзі за квитками чую, що «не потрібний мені ні Відень, вже нічого не потрібно». Тотальна втома накопичується в українців від Європи та безцільних поневірянь. Головне питання на сьогодні - як довго триватиме війна, і відповідь на нього може виявитися жорстокою і холодною як приклад автомата.
Ілона, Мюнхен
В Ілони мама із Запоріжжя, але сама вона із Казахстану. 20 років уже в Німеччині, навіть перевезла батьків. Ілона волонтерка у центрі допомоги українським біженцям на мюнхенському центральному залізничному вокзалі. Вокзал старий, центр допомоги виглядає зовсім непривабливо.
У Мюнхені вкрай складно знайти житло, каже вона, а от із роботою набагато краще, ніж у депресивніших регіонах колишньої НДР. Власне через це вона й переїхала до Баварії. «Але батькам я шукала квартиру близько 2 років», тому зараз українцям дуже складно знайти житло, однак спочатку місця були. Українців приймають практично з початку війни.
Зараз, Ілона каже, також багато приїжджає, але багато й їде, важко жити у чужій сім'ї, вчити мову. Проблеми, з якими стикаються українці в Німеччині - не всі до них готові.
На питання, чому Німеччина тяжіє до Росії, Ілона відповідає, що це не так, зовсім не так. Німці дуже підтримують українців та цілком на нашому боці.
У сюжетах новин німецькі журналісти їздять на передову, говорять із українськими солдатами, висвітлюють різні теми, наприклад крадіжки зерна.
За відчуттям, у Німеччині нам справді раді, у них тепер є можливість спитати росіян: і чим ви краще…
Катя, Мюнхен (із Кривого Рогу)
Ми з Катею розмовляли на вокзалі у Мюнхені у центрі допомоги українцям.
Катя щойно приїхала до Мюнхена, їй близько 30, вона із двоюрідною сестрою, дітей немає. До Мюнхена вони їхали більше доби з Чопа. Коли почалася війна, її компанія перевезла співробітників за свій рахунок на захід України, поселила та годувала у санаторії. Але Катя каже, що вони просто 2 місяці їли й спали. А зараз уже зрозуміло, що війна затягнеться, і треба думати про нове життя, тож довелося їхати далі. Тяжко жити по таборах для біженців, однак вона готова жити, шукати роботу. У неї гарна англійська, стале розуміння майбутнього і валіза, яка важить, більше, ніж сама дівчина.
Валентин, Цюріх (із Харкова)
У центрі допомоги українським біженцям на вокзалі в Цюріху ми зустрічаємо кремезного чоловіка, який привітно частує нас чаєм, супом. Я налаштовуюсь на розмову, думаючи, що він росіянин і давно в Швейцарії, але ні. Валентин виявляється українцем із Харкова, який, як і ми, втік від війни із сім'єю. Проживає він тут лише 2 місяці. На запитання, як його випустили, з усмішкою відповів, що він просто дуже любить свою дружину, у них 5 дітей, тому і випустили. Валентин каже, що родина приїхала в це місто з першою хвилею біженців, їм на 8 осіб дали квартиру в оренду. Зараз із житлом у Цюріху складно, поселяють переважно у передмісті. Він планував уже повертатися додому, але був черговий «приліт» у Харків, і поцілили в дах будинку його тещі (на щастя, всі живі), тому поки залишаються тут, чекають, коли закінчиться війна.
Українців трохи в Цюріх прибуває, а ті, хто приїжджає, все більше з туристичною місією. При цьому потік у бік України зростає.
Катя, Цюріх (з України, але вже 17 років у Швейцарії)
На реєстрації нас приймала волонтерка Катя. Катя - красуня й розумниця, вона впевнена в собі, у неї гарна робота, у вільний час дівчина волонтерить. Вона каже, що перша хвиля біженців була задоволена всім, дякувала, люди реально тікали від війни. Наразі приїжджають українці, які постійно чимось незадоволені, з претензіями. Катя закінчила школу в Швейцарії і знає 3 мови (німецьку, італійську, французьку), і схожа вона більше на німкеню або місцеву жительку, ніж на українку. Зараз вона також приймає родичів з України. А ще не розділяє мої скиглення з приводу нового життя, вважає, що потрібно приймати рішення, вчитися, працювати і точно не впадати у відчай.
Таня, кондитер-технолог із Києва
Познайомились у Цюріху. Таня доросла жінка, у Києві у неї чоловік та 2 сини у теробороні, квартира. В Європі вона з 14-річною донькою й мамою. Вони, як і ми, вирішили проїхатися містами Європи, скориставшись останнім шансом безкоштовних квитків для українців (до 31 травня). Проте, вона каже, що через рік / максимум два-три всіх українців попросять зі Швейцарії та з Європи виїхати. Це стосовно тих, хто розраховує отримати громадянство. Однак це точно не історія цієї жінки, Таня бачить своє життя лише в Україні, а Європа – це тимчасово.
Аня і Мухаммед (зараз під Берліном, але самі з Броварів)
Сімейна українсько-сирійська пара з двома хлопчиками 2-х та 4-х років. Познайомились у Цюріху. Перед початком війни вони півроку жили в Туреччині і повернулися в Україну якраз 23 лютого. Через тиждень після початку війни поїхали до Європи, у Німеччину. Кажуть, що та частина Німеччини, в якій вони живуть, переважно з постарілим населенням. Їм постійно натякають, що можуть залишитися. Щоправда, до вивчення німецької вони лише планують підійти і з роботою в їхньому регіоні не все так легко.
Однак Мухаммед був свідком війни в Сирії, каже, що війна - це велика політика та великі гроші. І надто багатьом вона вигідна, хоч гинуть безвинні люди. Чоловік не хоче із сім'єю знову потрапити під жорна воєнних дій.
Лія, Відень (із Києва)
Лія у Відні із 7-річним сином. У Києві має квартиру в центрі столиці та будинок у передмісті, за 30 км.
«Я ніколи не зможу отримати тут такий самий рівень життя, - каже жінка. - Ціни на купівлю житла нереально високі, і без соціальних виплат для біженців тут буде жахливо. Ми із сином - класичний випадок тимчасово переміщених осіб. Я не шукаю роботу і планую повернутися відразу по закінченню війни. Єдиний мій план – вивчити німецьку мову». З цією навичкою Лія мріє поїхати додому.