Після успіху нового «Супермена» студія DC опинилася у дивній ситуації. З одного боку, Джеймс Ґанн повернув глядачам віру в те, що супергеройське кіно ще може дивувати. З іншого — планка виявилася настільки високою, що наступним фільмам автоматично доводиться працювати в режимі порівняння.

Саме тому «Суперґьорл» опинилася в невигідному становищі ще до прем'єри.

І, мабуть, це головна причина, чому стрічка навряд чи стане культовою.

Не тому, що вона погана.

Навпаки.

Практично все тут зроблено на диво якісно.

Фільм заснований на популярному графічному романі «Суперґьорл: Жінка завтрашнього дня» Тома Кінга та Білкіс Евелі й свідомо відходить від образу «жіночої версії Супермена».

Кара Зор-Ел у виконанні Міллі Алкок — не ідеальна рятівниця світу і не символ надії в червоному плащі. Вона зла, травмована, подекуди безрозсудна і значно цікавіша за більшість сучасних супергероїв. Саме її характер американські критики називають головною перевагою картини.

Міллі Алкок, яку більшість пам'ятає за «Дім Дракона», фактично витягує на собі весь фільм. Її Суперґьорл не прагне бути зразком для наслідування. Вона радше нагадує людину, яка давно втомилася від власної сили та відповідальності.

І саме тому за нею цікаво спостерігати.

Супергероїка після супергероїки

Втім, проблема «Суперґьорл» полягає в іншому.

За останні двадцять років кіно вже сказало про класичних супергероїв майже все.

Ми бачили їхнє становлення, падіння, травми, пошук себе, боротьбу з минулим, кризу ідентичності та навіть екзистенційні сумніви.

І ось тут новій Суперґьорл банально нічого додати.

Не тому, що сценаристи не старалися.

Просто жанр уже сам себе багато разів пояснив.

Американські оглядачі неодноразово звертали увагу, що фільм починається як доволі свіжа космічна пригода про помсту, втрату та дорослішання, але ближче до фіналу повертається до знайомих супергеройських шаблонів із масштабними битвами та комп'ютерним хаосом.

І саме в цей момент стрічка втрачає частину своєї індивідуальності.

Космос, помста і Джейсон Момоа

Сюжет відправляє Кару в міжгалактичну подорож разом із юною Руті, яка прагне помститися за вбивство своєї родини. На їхньому шляху з'являється Крем Жовтих Пагорбів у виконанні Маттіаса Шонартса та мисливець за головами Лобо, якого грає Джейсон Момоа.

Щоправда, якщо Алкок майже всі хвалять одностайно, то щодо інших персонажів критики менш поблажливі. Особливо дісталося головному лиходію, якого багато рецензентів назвали надто пласким і невиразним.

Схожа історія і з Лобо. Його поява викликає усмішку, але складається враження, що персонажа додали насамперед тому, що студія не дуже вірила у фільм, де головною зіркою є виключно Суперґьорл.

Не культова. І це нормально

У певному сенсі «Суперґьорл» стала заручницею часу.

Ще десять років тому такий фільм легко міг би претендувати на статус нової класики жанру.

Сьогодні ж він виглядає просто хорошим супергеройським кіно.

Без революцій.

Без великих відкриттів.

Без сцени, яку захочеться переглядати через двадцять років.

Але й без відчуття, що ви даремно провели дві години в кінотеатрі.

Іноді цього цілком достатньо.

Бо попри всі претензії до сценарію, темпу чи фіналу, після перегляду залишається головне — бажання ще раз побачити саме цю Кару Зор-Ел.

А для нового героя великого кіновсесвіту це, мабуть, найкращий комплімент.