Наразі завершується робота над документальним фільмом «Врятувати коника», який створює компанія Ukrainian Producers Hub за підтримки Українського культурного фонду. Ідея створення цього проєкту народилась після трагічних подій в Краматорську навесні 2022 року. Про те, як з’явилася ідея зняти цей фільм і що було найскладнішим у роботі ми, поспілкувалися з режисером Олександром Кірієнко.

Як народилась ідея створення фільму про трагедію в Краматорську?

- Все почалось 8 квітня 2022 року, в цей день, день мого народження, сталася ця страшна історія, ця біда. Я почав детальніше цікавитись тим, що сталося, потім побачив цього коника і подумав, а що, якщо дійсно знайти власника коника і разом із цією історією розповісти про усі дитячі жертви, яких вже більше ніж 500… Розповісти про страшні злочини рашистів, що вбивають наших дітей. Цю ідею підтримала Вікторія Бурдукова (продюсер) та компанія UPHub (Ukrainian Producers Hub). Ми подали проєкт для участь в конкурсі УКФ. Працюючи над історією, ми прийшли до того, шо її треба розширювати до ідеї геноциду і більше хвилювати свідомість та емпатію закордонну. І тому я запропонував взяти іноземця, який би був у кадрі. Ми почали пошуки журналіста, думали навіть залучити Камбербэтча. Визначилися з Едом Голдом ­– в минулому журналіст, фоторепортер, зараз це мандрівник, людина дороги. В нього цікавий погляд на те, що він бачить, цікаві фотокниги. Він їздить на своїй старій Honda (1996 року) і живе в палатці. Під час зйомок Ед переміщається по містах на своєму мотоциклі, на якому приїхав з Англії.

Розкажіть про географію зйомок, в яких містах знімали та як обирали локації?

- Ми розробляли план, шукали історії не тільки дітей, які постраждали у тій трагедії, але і героїв, які би підтверджували тези геноциду. Ми побудували карту наших подорожей. Спочатку з’їздили в Краматорськ, потім в Дніпро, Київ, Львів, Бурштин.

Розкажіть ще про іграшку, яку ви знімали у кадри - її було створено спеціально?

Коника – іграшку для зйомок відтворила українська майстриня своїми руками, зробивши такого самого коника, як ми знайшли на місці трагедії.

Який хронометраж ?

- Це буде повнометражний документальний фільм.

Ви казали, що проводили проби, отже окрім Еда розглядали ще когось?

- Так, у нас було дві кандидатури. Теж іноземний журналіст, дуже активна людина. Але Ед якось дуже прихиляє до себе, його поведінка, обличчя… У них досить холодна журналістика, не така як у нас, він не має права видавати особисті емоції. Через те, що він не повинен нав’язувати свою думку, він повинен розповідати все максимально просто і холодно. А глядач вже сам вибирає як реагувати: плакати чи сміятись, радіти чи нервуватись…  

Також ми спілкувалися з офіційними представниками влади - нам потрібні оцінки чиновників, які мають відношення до цього питання. Вони розповіли багато страшних фактів. Говорили з поліцейськими, які забрали справжнього коника з платформи і потім переслали це все в ООН як докази злочину. Також ми розмовляли з працівником ДСНС, який гасив то все, з медиком, який рятував на місці людей, яких можна було врятувати.

Що особливо вразило під час зйомок?

- Краматорськ здивував своєю жахливою пустотою. Це розбомблене місто. Ми наче потрапили в абсолютно іншу реальність. Але серед цієї пустоти дуже багато військових, по вулицях їздять БТР і дуже мало людей. Ми знімали  на великій площі біля театру , і окрім нас там нікого не було серед білого дня. Це дійсно лякає. А потім ми поїхали в Дніпро – там вже зовсім інша реальність, місто живе, багато людей, автівок, шум дітей… Психологічно важко сприймати такий контраст.

Розкажіть про Ваші особисті почуття, враження під час роботи над цим проєктом.

- З початку війни я пішов у документальне кіно. Раніше я знімав художні фільми, звик знімати нереальну, ігрову, вигадану мною, смерть, а тут я вимушений знімати справжню смерть, слухати справжні розповіді про смерть, бачити людей, які ідуть на смерть, і, можливо, завтра чи через хвилину і їх не буде. Особисто для мене психологічно це все дуже важко. Я не хочу знімати справжню смерть! Ми слухаємо героїв, ми плачемо, стоїмо тихенько витираєм сльози. Тому що неможливо все це вислуховувати. Це найстрашніше, що зараз доводиться знімати, але, на жаль, наше життя зараз наповнене цим горем. В документальному кіно, на відміну від ігрового,  ми нічого не прикрашаємо, не згладжуємо кути. Хоча є історії, в яких люди бояться налякати глядача, але ми навпаки такі моменти загострюємо, ми не будемо замилювати ці жахіття, адже хочемо щоб люди знали правду, особливо за кордоном.

Між нами і між іноземцями буде Ед – іноземна людина, яка про все розповідатиме світові і йому будуть вірити.

Фото: Фейсбук