Історію Другої світової війни ми довго звикали бачити через готовий радянський образ — мільйони «радянських солдатів», які безлико йшли на фронт заради великої перемоги. Але за цим узагальненням були конкретні люди. Зі своїми іменами, родинами, мовою, походженням і власним вибором. Документальний фільм «Час збирати каміння. Українці на полях битв Другої світової війни» повертає їх із цієї безликості.

Це важлива робота українського документального кіно — і водночас дуже красива. Стрічка режисера Андрія Ступака уважно працює з архівами, місцями пам’яті, сучасними зйомками та особистими історіями. Операторська робота Володимира Овсюченка та Сергія Колеснікова додає фільму кінематографічності: Італія та Франція тут не просто фон для розповіді, а частина історії, яку автори буквально збирають по містах, меморіалах, кладовищах та архівах.

Сценарій Анастасії Квітки-Ступак при цьому не перетворює фільм на суху лекцію. І це особливо важливо, адже матеріалу для такого дослідження надзвичайно багато. Творці розповідають, що під час роботи постійно стикалися з новими історіями, кожна з яких могла б стати окремою стрічкою. У результаті приблизно семимісячної роботи задум фільму навіть трансформувався під впливом знайденого матеріалу.

Не «радянські солдати», а конкретні люди

У центрі фільму — історії українців, які опинилися на різних фронтах Другої світової війни. Георгій Ліпницький воював у складі італійського Руху Опору. Микола Буянов, якого вивезли на примусові роботи до Італії, втік і приєднався до партизанів, а загинув у 18 років, рятуючи цивільних. Василь Порик став одним із відомих учасників французького Руху Опору. Петро Білобран служив у Французькому Іноземному легіоні.

Їхні історії дуже різні. Але об’єднує їх одне: упродовж десятиліть їхню українську ідентичність часто стирали або підміняли радянською.

Одна з найбільш промовистих історій — Георгія Ліпницького. В італійських джерелах його називали «руссо», хоча він народився на Хмельниччині в українській родині. Після війни він повернувся в Україну, створив сім’ю, але радянська система карала його за перебування в полоні. Сьогодні його онук і праонук захищають Україну вже в нинішній війні.

Саме через такі біографії «Час збирати каміння» робить важливу річ: розбирає на складові звичний образ «радянського солдата».

Бо Радянський Союз перемагав не сам. Перемагали люди.

Українці, білоруси, грузини, вірмени, євреї, татари, росіяни та представники інших народів — кожен зі своєю історією. Але радянська держава зробила все, щоб після війни перетворити їх на одну велику безіменну масу, а всі їхні подвиги — на власний державний капітал.

Для сучасної України повернення цих людей до історії означає повернення не лише імен, а й суб’єктності. І саме тому робота з пам’яттю сьогодні має цілком практичний вимір.

Історія, яку доводиться повертати навіть із могил

Одна з найсильніших частин фільму пов’язана з місцями пам’яті у Франції та Італії. Творці показують, що боротьба за українську ідентичність не закінчується в архівах. Вона триває на кладовищах, меморіалах, пам’ятниках і навіть у написах на могилах.

У Франції команда досліджує історію 78 українок, які загинули на примусових роботах. Після перепоховання в радянському некрополі їхні імена фактично зникли за формулюванням «невідомі радянські». І лише через десятиліття нащадки та українські активісти почали повертати їм справжню ідентичність.

В Італії подібну роботу проводять представники української діаспори. Вони виправляють інформацію в енциклопедіях, працюють із місцевою владою, шукають документи та відновлюють українські імена на місцях пам’яті. Команда фільму проїхала десятки міст — від Генуї та Імперії до Тревізо, Мантуї та Гонзаги.

Це один із найважливіших моментів фільму: історична пам’ять виявляється не абстрактною розмовою про минуле. Вона буквально має географію. Є конкретне місто. Конкретне кладовище. Конкретна могила. Ім’я, яке або написане правильно, або ні.

Повернути свою історію через пам’ять

«Час збирати каміння» переконує, що нам недостатньо просто говорити: українці теж воювали у Другій світовій війні.

Потрібно показувати, де саме вони воювали, за що, з ким, під якими прапорами і що з ними сталося після війни.

Це особливо важливо для європейського контексту. Адже українці воювали не лише у складі Червоної армії. Вони були в італійському та французькому Рухах Опору, у Французькому Іноземному легіоні, у військах союзників, були примусовими працівниками та військовополоненими. Саме це розмаїття досвіду дозволяє побачити Другу світову не через радянську схему, а через долі конкретних людей.

І тут фільм виходить далеко за межі української внутрішньої дискусії. Українська історія Другої світової — це частина європейської історії. Тому нагадувати про українців, які воювали за свободу Європи, потрібно не лише українцям.

Тим більше що російська пропаганда десятиліттями робила протилежне — привласнювала перемогу і перетворювала внесок різних народів СРСР на історію винятково «російського народу-визволителя».

Коли минуле зустрічається із сьогоденням

Фільм міг би завершитися на історіях Ліпницького, Буянова чи Порика. Але автори свідомо проводять лінію до сучасної російсько-української війни.

Наприкінці з’являється історія француза Андреаса Галлоцці — бійця Інтернаціонального легіону ЗСУ, який загинув на Донбасі у 2023 році у 22-річному віці. Його історія перегукується з історіями людей, про яких ми щойно дізналися. Знову Європа, знову Україна, знову людина, яка вирішує не залишатися осторонь війни.

Так минуле перестає бути музейним експонатом.

Вісімдесят років тому українці воювали за майбутнє Європи. Сьогодні Україна знову воює за власне майбутнє і водночас за європейське.

Тому боротьба за пам’ять справді стає частиною цієї війни. Не менш важливої, ніж здається на перший погляд.

Документ, який працює на майбутнє

«Час збирати каміння» не намагається розповісти всю історію українців у Другій світовій — та це й неможливо в межах одного фільму. Навпаки, він чесно показує лише кілька історій, за якими стоять мільйони інших.

І в цьому його головна цінність.

Це кіно про людей, яких потрібно повернути з безликого «радянського минулого» до української історії. Про імена, які потрібно зафіксувати, поки ще є кому їх згадати. Про могили, на яких мають з’явитися правильні слова. Про архівні документи, які потрібно прочитати заново.

І про те, що історія — це не те, що держава може раз і назавжди привласнити собі.

Творці вже планують продовження про українців у Норвегії, Польщі, Чехії та Німеччині. Саме тому «Час збирати каміння» сприймається не як завершена розповідь, а як початок великої роботи.

Це один із тих випадків, коли документальне кіно потрібне не лише для того, щоб дізнатися щось нове. Воно потрібне, щоб виправити те, що десятиліттями було записано неправильно.

І, можливо, найважливіше завдання сучасних українських істориків та документалістів — саме це: повернути людям їхні імена, а Україні — її місце у власній історії.