6 жовтня у Києві відбувся 7-й Міжнародний форум культурної дипломатії. Цього року розмова вийшла за межі традиційного питання про те, як розповідати світу про Україну. У центрі дискусії опинилося інше: як український досвід може змінювати те, як інші суспільства розуміють самих себе, майбутнє і межі політично можливого.

Форум Українського інституту та Міністерства закордонних справ України зібрав представників державного сектору, дипломатії, культури, академічної спільноти, креативних індустрій та міжнародних культурних інституцій. У програмі були цифрова дипломатія, українські студії у світі, міжнародні культурні проєкти, Венеційська архітектурна бієнале, опера «Матері Херсона» у Metropolitan Opera та виставка сакральних скарбів Києво-Печерської лаври у Victoria & Albert Museum. Завершився форум врученням премії «Хвиля / Dalğa» за популяризацію української та кримськотатарської мов.

Але вже на початку форуму стало зрозуміло: цього разу йдеться не лише про черговий набір успішних міжнародних кейсів.

«Ми заходимо в якийсь новий етап»

Генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко запропонував подивитися на культурну дипломатію з дистанції.

Він почав із досить простого запитання: що змінилося навколо України за роки повномасштабної війни — і чи відповідають цим змінам підходи, за якими Український інститут планує свою роботу.

За його словами, у професійних розмовах дедалі частіше звучить відчуття, що Україна входить у новий етап. Яким саме він буде, поки невідомо. Але вже очевидно, що війна змінила не лише політику чи безпекову ситуацію.

Мільйони українців живуть за кордоном, родини залишаються розділеними, ветерани повертаються у суспільство, а досвід війни розподілений між українцями дуже нерівномірно. Одночасно змінюється і світ навколо України: Європа вже не може сприймати безпеку, демократію та економічну взаємозалежність як щось гарантоване.

На цьому тлі, говорить Шейко, самої уваги до України стає недостатньо.

Світ може щодня стежити за війною — і водночас поступово звикати до неї як до постійного стану речей.

Це, мабуть, одна з найважливіших змін в українській культурній дипломатії. Перші роки великої війни багато в чому були присвячені поясненню. Україна розповідала про російський імперіалізм, Голодомор, репресії, депортацію кримських татар, окупацію Криму, війну на Донбасі та повномасштабне вторгнення. Повертала українським діячам їхні біографії, виправляла музейні атрибуції, намагалася змінити те, як українську історію описують за кордоном.

Ця робота не закінчилася. Але, за словами Шейка, виникає наступне питання: що ще може зробити культурна дипломатія?

Не можна просто пояснити чужий досвід

Відповідаючи на нього, Шейко звернувся до філософського прикладу про кажана: навіть якщо людина досконало опише його біологію, поведінку та спосіб орієнтації у просторі, вона все одно не знатиме, що означає бути кажаном.

Так само неможливо повністю перекласти досвід українців, які живуть під час війни, для людини, яка цього не пережила.

Можна показати статистику вимушеної міграції, але вона не пояснить, що відбувається з родиною, коли дитина починає забувати рідну мову. Можна розповісти про мільйони біженців, але це не передасть конкретного досвіду людини, яка роками не бачить частину своєї сім’ї.

Мистецтво, література, мова, особисті історії стають тут своєрідними перекладачами.

Але й вони не здатні повністю відтворити український досвід.

Звідси Шейко робить дещо незручний висновок: культурна дипломатія не може нескінченно будувати свою стратегію на мобілізації уваги до українського страждання.

Це не означає менше говорити про злочини Росії. Йдеться про інше — Україна не може постійно покладати на власне страждання обов'язок доводити світові, чому вона заслуговує на підтримку.

Від «що світ має знати про Україну?» до «що Україна може дати світові?»

Саме тут Шейко пропонує змінити головне питання культурної дипломатії.

«Раніше українська культурна дипломатія переважно відповідала на запитання: що світ повинен знати про Україну? Тепер вона має поставити інше питання: що український досвід допомагає світові краще розуміти себе і своє майбутнє?»

У публічному підсумку форуму Український інститут сформулював цю думку ще ширше: культурна дипломатія — це здатність через культуру впливати на те, як інші суспільства розуміють реальність і визначають межі політично можливого.

Тобто йдеться вже не про те, щоб зробити Україну більш відомою або просто сформувати позитивне ставлення до неї.

Шейко навіть застерігає від моделі міжнародного «конкурсу краси», коли країни демонструють свої національні чесноти в очікуванні симпатії.

Короткочасну прихильність це може створити. Але довіру та готовність до конкретних дій — не обов'язково.

Натомість культура, за його словами, може допомагати суспільствам розпізнавати майбутнє в подіях, які сьогодні здаються локальними, бачити політичні рішення там, де поки що відбуваються лише окремі події, і уявляти альтернативний порядок речей.

У цьому Шейко бачить одну з головних функцій культурної дипломатії: розширювати простір для політичної уяви.

І тут його виступ несподівано добре перетинається з наступною доповіддю.

На сцену виходить письменник, перекладач, репортер і військовослужбовець Артем Чапай.

«Кожен митець говорить по-різному»

Чапай не говорить мовою стратегій. Його аргумент — особистий досвід кількох років поїздок за кордон, зустрічей із читачами, перекладачами та аудиторіями, які по-різному сприймають Україну.

Ще у 2022 році система закордонних поїздок українських військовослужбовців-культурних діячів фактично тільки формувалася. Чапай разом з Артемом Чехом тоді поїхав до Німеччини на запрошення організаторів культурної події. Пізніше, за його словами, завдяки Українському інституту ця система стала більш налагодженою.

Для нього це мало і дуже особистий вимір: неподалік від місця виступу в Мюнхені жили його діти, і поїздка дала можливість побачити їх хоча б на кілька днів.

За роки війни Чапай перекладав і презентував свою книжку «Не народжені для війни». Він окремо наголошує: це не пропагандистська книжка, в ній багато критики українського суспільства.

«Я думаю, це те, що митці можуть собі дозволити і це те, чому важливо саме митців відправляти за кордон».

Для нього головна перевага митця — можливість говорити не одним голосом.

«На мистецькому рівні кожен говорить зовсім інакше, кожен говорить по-іншому».

Причому змінюється не лише митець, а й сама розмова залежно від країни.

У Франції Чапай говорить через досвід французького руху опору. В Італії — через Bella Ciao, культурний код, який там знає практично кожен.

Для однієї аудиторії український досвід можна пояснити через антиколоніалізм, для іншої — через пацифізм, для третьої — через християнську етику, досвід батьківства або особистий вибір людини піти на війну.

Тому, каже Чапай, Україні потрібно не шукати одного «правильного» представника, а залучати якомога більше різних голосів.

«Дуже важливо якомога більшу кількість різних саме українських діячів долучати до цієї роботи».

«Тепла ванна» і «спаринг»

Є країни, де українському спікерові легко.

Чапай називає це «теплою ванною»: аудиторія вже багато чого знає про Україну і фактично хоче почути підтвердження власних поглядів.

А є інші ситуації — умовний «спаринг».

«Коли, знаєте, от ніби це не тому, що я так не вважаю, але наша публіка вважає за мій, що ти на це відповідаєш. І тоді доводиться відповідати».

І саме тут митець отримує перевагу перед офіційним представником держави.

Якщо його запитують про корупцію в Україні, він може визнати проблему — але водночас поставити співрозмовнику питання про проблеми його власної країни.

Митець може бути критичним до української влади. Може сперечатися. Може бути різким.

«Важлива роль митця в тому, що він не сприймається до кінця як представник держави. Він може в тому числі критикувати свою власну державу».

Але ця свобода має свою ціну.

«Хочеш цього чи не хочеш, ти все одно перебуваєш у позиції, коли тебе сприймають в чомусь як представника — не так держави, як народу, як представника суспільства».

Чому українці досі воюють?

Найсильніша частина виступу Чапая починається там, де він говорить про зміну запитань.

На початку великої війни українським спікерам доводилося відповідати на очевидні російські наративи. Пізніше питання стали складнішими.

Чому українці продовжують воювати? Чому не здатися? Чому партнери мають продовжувати постачати зброю?

Чапай вважає, що Україні варто не лише реагувати на такі питання, а самій переводити розмову в активну площину.

І тут він уже не говорить від імені держави чи Українського інституту.

Він говорить про себе.

«Я особисто борюся не за уявне майбутнє, я не знаю, як воно є. Я борюся, тому що я бачу, що для мене особисто, для моєї сім'ї боротися краще вже зараз».

Далі в його виступі з'являється сімейна історія.

Два роки він не бачив своїх дітей. У перші дні повномасштабного вторгнення його родина виїхала, а майбутнє Києва було невідомим. Повернення сім'ї стало можливим тому, що столиця не була окупована.

«Завдяки тому, що сотні тисяч українців чи мільйони українців зробили вибір боротися, а не здаватися, моя родина змогла повернутися».

Це і є той момент, коли стратегічна розмова про культурну дипломатію стає особистою.

Шейко говорить про те, що культура має допомагати іншим суспільствам уявляти майбутнє і розпізнавати небезпеки ще до того, як вони стають очевидними.

Чапай показує, як це може працювати на рівні однієї людини: не через статистику і не через офіційну позицію, а через відповідь на запитання, чому саме ця людина вирішила воювати.

Культура як спосіб говорити про майбутнє

Протягом дня учасники форуму поверталися до тієї самої думки з різних боків. Україна вже не може будувати міжнародну культурну присутність лише навколо пояснення власної історії та привернення уваги до війни.

Потрібно створювати зв'язки, які залишатимуться після конкретної виставки, книжкового туру чи культурного сезону. Потрібно працювати з університетами, дослідниками, музеями, митцями, цифровими платформами та міжнародними культурними інституціями. Саме цим, зокрема, займається Український інститут через глобальні коаліції, програми підтримки українських студій, мистецькі та кінематографічні проєкти й роботу в країнах за межами традиційного європейського фокусу.

А ще — вчитися бачити Україну не лише як країну, якій потрібна допомога.

Це, мабуть, і є головна зміна оптики форуму.

Не тільки «послухайте, що з нами сталося».

А «подивіться, що наш досвід дозволяє зрозуміти про світ, у якому ми всі живемо».

Для України це питання культурної дипломатії.

А водночас — питання власного майбутнього.

Як сказав Шейко наприкінці свого виступу, після майже п'яти років великої війни Україна змушена розширювати горизонт думки за межі найближчої загрози, бюджету наступного року чи наступного пакета допомоги.

Культурна дипломатія в такому підході стає не просто інструментом міжнародної комунікації. Вона має допомагати Україні та іншим суспільствам уявляти, яким може бути наступний порядок речей — і які рішення потрібні, щоб він став реальністю.

Саме тому після виступу Чапая його фінальна фраза звучить уже не лише як особиста відповідь іноземній аудиторії:

«And we have to keep on fighting and we will continue to fight».

Це вже не пояснення України світу.

Це — спроба пояснити, яке майбутнє українці обирають для себе самі.