Експерти погоджуються, що після перемоги Україну чекає доля Ізраїлю, який з моменту проголошення Незалежності живе в режимі надзвичайного стану.

Та попри теракти та бомбардування, Ізраїль — мекка для передових інвесторів й одна з найстабільніших економік світу. У чому ж секрет? І як нам перейняти цей успішний досвід?

У новому документальному проєкті "Україна майбутнього. Переграти агресора" автори відвідали Ізраїль, Кувейт, Південну Корею та Німеччину, щоб дізнатися, як побудувати сильну, прогресивну країну під час війни. Прем'єра фільму відбулася 6 березня о 16:00 на телеканалі 2+2.

Ексклюзивно для NV ведучий проєкту та дослідник історії Руслан Шаріпов розповів, яка країна вразила його найбільше, де команду мало не затримала поліція, що іноземців дивує в українцях і які прогалини у шкільній програмі спонукали його досліджувати Україну. 

— Руслане, як виникла ідея проєкту?

— Наприкінці весни минулого року до мене зателефонував колега і генеральний продюсер проєкту Акім Галімов. Це він вперше озвучив таку ідею. Потім, коли вже розпочалася глибша розробка цієї теми, ми переконалися, що на правильному шляху. Після того, як наші сили оборони вигнали росіян з північних областей, відправили на дно крейсер "Москва", в інформаційному полі почали з’являтися статті, де автори розмірковували про майбутнє України і все частіше ставили запитання: а що буде після нашої перемоги? Навіть коли ми вийдемо на кордони 1991 року, росіяни нікуди ж не дінуться і далі залишатимуться нашим сусідом. Як нам в майбутньому співіснувати з цим агресивним сусідом?

Сьогодні, коли минув вже рік після широкомасштабного вторгнення росії в Україну, а росіянам не вдається досягнути жодної із заявлених цілей, ці запитання стають іще актуальнішими. Нещодавно я натрапив на інтерв'ю мера Харкова українській редакції BBC. Журналіст розпитував у Ігоря Терехова про майбутнє. Мовляв, Харків знаходиться за 40 кілометрів від кордону з росією і це може заважати розвитку міста. З одного боку, це так, адже 40 кілометрів — це відстань, яку долають снаряди реактивної системи залпового вогню "Град" і навряд чи буде багато бажаючих жити та розвиватися в місті, де існує постійна загроза такого обстрілу. Але, з іншого боку, є приклад Сеула, столиці Південної Кореї. Там аналогічна безпекова ситуація, що і в Харкові. Відстань від Сеула до кордону з Північною Кореєю так само 40 кілометрів, а в агресивного сусіда на озброєнні ще й тисячі установок "Град". Диктаторський режим Північної Кореї міг би завдати дуже великої шкоди Сеулу, навіть не проводячи наземної наступальної операції. Але подивіться на Сеул сьогодні, це одне з найбагатших та найсучасніших міст світу. Коли ми побували там, то я зрозумів, що перейматися за своє майбутнє мають не харків'яни, а мешканці умовного Бєлгорода, по той бік кордону.

В Південній Кореї нам вдалося відвідати демілітаризовану зону. Це смуга завширшки два кілометри вздовж всього кордону. З боку Південної Кореї в демілітаризованій зоні є стара обсерваторія на підвищені, і з неї дуже добре видно в бінокль, що відбувається у сусідів. Стояв лютий мороз. Ми багато знімали і через мінусову температуру в мене до крові потріскалися руки, але коли я глянув у бінокль, то був спантеличений побаченим. Це була приблизно 9 ранку, по той бік кордону північнокорейці з'їжджалися на велосипедах в центр невеликого поселення. Там не було жодної автівки. З транспорту тільки велосипеди. Можна собі лише уявити, як воно — їхати на велосипеді в такий лютий мороз.

У росіян на пропагандистських каналах вже розпочалася істерика через черговий пакет санкцій, який забороняє ввезення в країну смартфонів дорожче 300 доларів і до того ж великого переліку побутової техніки. Якщо вони й далі будуть такі пасивні, а путінський режим збережеться там надовго, то моя їм порада — нехай вже зараз починають запасатися велосипедами.

— Хто став героями фільму та як ви їх розшукували?

— Кожну країну ми намагалися роздивитися під різним кутом зору та з різної перспективи. Тому шукали як корінних мешканців, так і іноземців, які працювали в цих країнах або переїхали на постійне проживання. Пошуком героїв, організацією попередніх інтерв'ю з ними займалися інформаційні продюсери з великим досвідом та портфоліо. Це Вероніка Кіфічак та Анна Мазітова. В деяких країнах дівчатам доводилося пробиватися крізь стіни інформаційної блокади. Наприклад, Кувейт, це дуже специфічна країна. Якщо ви там нікого не знаєте з місцевих, то нічого не зробите. Навіть якщо знаєте, то теж не факт, що зробите. Але продюсери знайшли потрібну людину і для нас це стала країна-відкриття.

В Кувейті мене вразила історія ветерана війни в Перській затоці Насера Сальміна. Це був початок 90-х, він обороняв свою країну, Кувейт, від іракських військ і потрапив у полон. Коли капітан Сальмін розповідав про вторгнення іракської армії в Кувейт, я переживав якесь відчуття дежавю. Є дуже багато паралелей між іракським вторгнення в Кувейт та російським в Україну. Наприклад, президент Іраку Саддам Хусейн перед вторгненням стверджував, що Кувейт — це не незалежна країна, а 13-та провінція Іраку. Така ж риторика була і в путіна, який заявляв, що Україна формувалася як штучна держава. Обидва диктатори напали з самого ранку, без попередження і без оголошення війни. Армії обох диктаторів з перших же днів почали мародерити на захоплених територіях.

— Як команду приймали країни?

— Загалом всюди приймали тепло. Щоправда, в Ізраїлі таксисти дуже часто нас помилково ідентифікували як росіян, але коли ми їх виправляли, то вони дуже перепрошували. В Південній Кореї з нами працювала перекладачка Олена Щегель. Вона вже 20 років мешкає в цій країні і вийшла там заміж за південного корейця. Вони запросили нас на вечерю і коли прощалися, чоловік пані Олени наполіг, щоб ми взяли з собою в Україну спеціальні набори для обігріву солдат. Вони дуже прості в користуванні і служать як одноразові грілки, які довго тримають тепло. В Південній Кореї такі реалії, що більшість чоловіків там тримають на всяк випадок під подушкою військове спорядження та різноманітні набори з виживання в складних умовах.

— Де знімати було найскладніше та чому?

— Через безпекові виклики найскладніше було знімати якраз в Південній Кореї. В Сеулі поліція через нас навіть зупинила рух потягів на гілці метро. Ми знімали у вагоні. І тут на одній станції потяг зупинився і з гучномовців почали говорити щось корейською. Ніхто з пасажирів на це оголошення взагалі не звертав уваги. Тому ми продовжили знімати, але за кілька хвилин побачили, як в наш бік йдуть двоє поліцейських. Потяг нарешті рушив, а нас вивели на наступній станції і пояснили, що зйомка в метро заборонена. З нами провели профілактичну бесіду і сказали, якщо нас іще раз затримають за цим же заняттям в метро, то заарештують. Загалом таких ситуацій було небагато. І велика заслуга в цьому нашої режисерки Тетяни Шовкун. Таня продумала і склала чіткий план зйомок, за яким ми і працювали.

— Яка країна вразила вас найбільше?

— Кожна країна по-своєму унікальна, але Ізраїль та історія їх боротьби після проголошення Незалежності вразила мене найбільше. З 1948 року держава Ізраїль воювала зі всіма своїми сусідами: Ліваном, Сирією, Йорданією, Єгиптом і навіть Іраком. Одразу після проголошення Незалежності регулярні армії сусідів пішли на Ізраїль об'єднаною коаліцією. Це при тому, що сам Ізраїль на той момент тільки почав розбудовувати єдину регулярну армію. Становище було дуже хитке. В ізраїльтян було недостатньо зброї та боєприпасів, щоб стримувати цей наступ.

Нещодавно американська розвідка розсекретила таємний звіт, який тоді поклала на стіл Президента США Трумена. Аналітики ЦРУ в цьому звіті прогнозували, що євреї протримаються в боротьбі проти Арабських країн не більше двох років. Але Ізраїль не просто протримався, але й переміг у тій війні.

Військовий експерт Давид Ґендельман розповів мені одну історію з тих часів, в яку я довго не міг повірити. Щоб захистити свою незалежність, Ізраїль діставав зброю як міг: щось викрадали, щось купували нелегально. Так, до Ізраїлю завезли навіть партію зброї, якою до того воювали нацисти. Це були танки Hotchkiss. Військової техніки в євреїв було так мало, що їх не зупинило навіть те, що придбаними танками користувалися нацисти — злочинці, які ще кілька років тому заганяли євреїв у концентраційні табори та газові камери.

Попри дефіцит техніки Ізраїль ту війну виграв. Араби ж після своєї поразки задавалися питанням: як так вийшло, як їх спіткала така катастрофа? Існує так званий звіт іракської парламентської комісії, яка була створена з метою дослідити причини арабської поразки. В тому звіті араби визнають, що основна причина була в тому, що для євреїв це було питання виживання. Вони доклали неймовірних сил, щоб мобілізувати всі ресурси — як людські, так і матеріальні.

— Чи ділилися ви досвідом українців, які зараз намагаються адаптуватися до нових умов і продовжують вести бізнес, розвивати технології? Чим були здивовані іноземці?

— Під час підготовки сценарного плану ми мали попереднє онлайн інтерв'ю з Інбал Аріелі, авторкою популярної книги "Хуцпа. Чому Ізраїль став світовим центром інновацій та підприємництва". Книга настільки популярна, що вже вийшла декількома мовами. Коли під час розмови я показав пані Аріелі її книгу, видану в українському перекладі, вона дуже здивувалася. Авторка знала, що право на видання книги були придбані українським видавництвом рік тому, але не могла повірити, що у воюючій країні книгу надрукували і вона є в продажу. Сьогодні українці своєю стійкістю дивують навіть ізраїльтян, яких важко чимось здивувати.

 — На вашу думку, досвід якої країни нам варто перейняти?

 — Ми дійсно можемо чогось навчитися в інших країн, але, на мою думку, нам варто в першу чергу покладатися на власні сили і на власну державу. Всі країни, які я відвідав, об'єднує один факт — роль держави у післявоєнній відбудові. Державний апарат та інституції всюди відігравали дуже важливу роль, що спричиняли в майбутньому до успіху тієї чи іншої країни. В Німеччині, наприклад, ми досліджували тему реінтеграції східних територій після падіння Берлінської стіни в 1989 році. Держава зробила там все, щоб максимально полегшити їх реінтеграцію, запровадивши купу ініціатив та програм. Одна із найвідоміших — це запровадження так званого податку на солідарність. Зібрані таким чином кошти спрямовували на підтримку жителів східних регіонів. Крім економічних, уряд Німеччини запровадив низку реінтеграційних програм, метою яких було подолання посттоталітарного спадку та відновлення справедливості.

І все це в підсумку дало свій ефект. 2020 року, через 30 років після об'єднання, уряд Німеччини провів соціологічне опитування. 9 із 10 німців вважали, що возз'єднання принаймні частково вдалося.

— Це не перший ваш досвід роботи над документальними фільмами. Ви активно досліджуєте історію України, зокрема в проєктах "Скарби нації, Таємничі манускрипти, Україна. Повернення своєї історії". Звідки виник інтерес до історії?

— Дуже часто колеги в мене запитують щось на історичну тему і кажуть: «ну, ти ж історик». Насправді, за освітою я філолог. Історією я почав цікавитися з 2014-го, коли росіяни захопили Крим і частину Донецької та Луганської областей. Я тоді не міг зрозуміти, чому вони на нас напали. Як зараз пам’ятаю, що пішов за відповіддю в книгарню, перебирав там історичну полицю і знайшов книгу Сергія Плохія "Походження слов’янських націй". Ця книга перевернула моє уявлення про нашу історію. Зараз в своїй бібліотеці вже маю всі книги цього автора, а моя історична полиця нараховує вже пів тисячі книг. Затягнуло якось. Я вчився в школі вже за Незалежності, але нам багато чого не розповідали про історичні відносини з росіянами і, найголовніше, не називали речі своїми іменами. Наприклад, якщо говорити про ХХ століття, то в старших класах ми вчили, що були універсали Центральної Ради, проголошення Незалежності, а потім після цього одразу йшли радянські п’ятирічки. А де про українсько-російську війну 1917−1921 років? Де про боротьбу Української Народної Республіки за Незалежність? Цього, на жаль, нам не пояснювали. Саме це спонукало до створення історичних документальних проєктів, бо я розумів, що не один такий, кому так викладали історію. Найбільше хотілося виправити помилку шкільної програми, показати, як все було насправді і назвати нарешті ворога — ворогом.

 Джерело https://life.nv.ua