Коли починаєш дивитися серіал Нового каналу «Котляревський», у пам’яті мимоволі виникають асоціації з кількома вже знайомими історіями. Тут є трохи командного духу й доброзичливого гумору «Теда Лассо», трохи ресторанного хаосу з «Ведмедя» та навіть відгомін українського фільму «Смак свободи», у якому Ірина Кудашова вже відкривала для себе кулінарний світ. Тепер акторка знову опиняється на кухні — щоправда, в іншій історії та з іншою героїнею.

Читайте також: «За Перемогу!»: як жити далі, коли світ, до якого ти звик, уже не повернеться (РЕЦЕНЗІЯ)

Загалом сюжет «Котляревського» нагадує збірну солянку з різних жанрових продуктів: робочі конфлікти, романтичні лінії, амбіції, комедійні непорозуміння й особисті драми. Але є головний інгредієнт, який усе це об’єднує, — українська кухня та історія. Вони органічно вплетені в сюжет, не перетворюючи ситком на кулінарну лекцію. Бо в центрі все-таки люди: їхні характери, стосунки, бажання щось довести собі й іншим.

«Енеїда» на ресторанній кухні

Події розгортаються в ресторані «Котляревський», де шеф-кухар Юрій Борщевський разом із командою намагається переосмислити українську гастрономію та відтворити страви, натхненні, зокрема, «Енеїдою» Івана Котляревського. І це не випадкова назва чи просто зручний привід для кількох жартів про борщ і вареники.

Ідея серіалу визрівала близько двох років. Автор проєкту Микола Куцик розповідав, що поштовхом стала студентська історія: під час святкування дня народження Івана Котляревського він потрапив на вечерю, приготовану за старовинними українськими рецептами. Тоді й дізнався, що в «Енеїді» згадується близько 170 страв. Пізніше до цього додалися спостереження за роботою професійних кухонь і за блогерами, які знайомлять іноземців з українською їжею. Так і сформувалася концепція комедії про українську кухню як живу культуру, яку можна відкривати заново. 

Команда не обмежилася теоретичними дослідженнями. Перед написанням сценарію творці відвідали ресторан Євгена Клопотенка, щоб побачити, як працює сучасний український заклад: від облаштування кухні до взаємодії кухарів, офіціантів та адміністраторів. До роботи залучили кухарів-консультантів, фудстилістів і художників-постановників, які відповідали за те, щоб страви в кадрі мали апетитний і природний вигляд. 

Режисер Олександр Богданенко має великий досвід у комедійному телевізійному виробництві: серед його робіт — «Леся+Рома», «Файна Юкрайна», «СуперКопи» та «Життя на трьох». За його словами, кожна серія має власну завершену історію, але водночас розвивається загальна лінія про кохання, дружбу та непрості стосунки всередині команди. 

І це, власне, добре описує формат: гастрономія тут — не самоціль, а середовище, у якому герої працюють, закохуються, сваряться, ревнують і потрапляють у різноманітні халепи.

Акторський склад — головна приправа

Найбільше задоволення від перегляду дає акторський ансамбль. Дар’я Петрожицька в ролі Ельвіри Костянтинівни — одна з найяскравіших складових серіалу. Її героїня переживає зраду чоловіка й намагається повернути контроль над власним життям. Але замість тихої меланхолії отримуємо жінку з характером, яка не збирається просто змиритися з обставинами. У Петрожицької добре виходить балансувати між образою, бажанням помститися й комедійною експресією. Її Ельвіра може бути мстивою, категоричною, часом надмірною, але саме це робить персонажку цікавою.

Володимир Ращук у ролі шеф-кухаря Юрія Борщевського — окрема історія. Спортивний, енергійний, харизматичний, він має саме той вигляд людини, яка звикла керувати кухнею і не терпить недбалості. Його герой запальний, вимогливий і часом надто емоційний у спілкуванні з командою. Але за цим стоїть не просто бажання всіх контролювати, а справжня пристрасть до своєї справи.

До речі, Ращук зізнавався, що любов до кухні має і поза кадром: готувати почав ще в дитинстві, а перші уроки отримав від бабусь. Для ролі йому не довелося з нуля опановувати кулінарію, хоча на знімальному майданчику акторам допомагали професійні кухарі. Сам Ращук порівнює ресторанну кухню з військовим підрозділом: є ієрархія, спільна відповідальність, аврали й потреба покладатися на команду. 

Ірина Кудашова в ролі Квітослави Левицької додає серіалу іншої енергії. Її героїня приходить у ресторан із власними принципами, бабусиними кулінарними знаннями та звичкою говорити те, що думає. Квітослава стає своєрідним каталізатором змін у колективі. Вона не завжди вписується в усталені правила, зате привносить у цю кухонну систему трохи свіжого повітря.

Для Кудашової це вже друга помітна робота в історії, пов’язаній з українською гастрономією, після «Смаку свободи». Акторка розповідала, що перед зйомками серіалу додатково займалася з шеф-кухаркою, щоб навіть найпростіші рухи — як тримати ніж чи поводитися біля плити — виглядали природно. 

Окремо варто відзначити Дмитра Павка, який грає адміністратора ресторану Леся Борисовича Сопілку. Його персонаж ховає добре серце й загострене відчуття справедливості за маскою зарозумілого та грубуватого начальника. Павко додає серіалу ще одну комедійну лінію, а його герой поступово відкривається через стосунки з жінками й несподівану для себе романтичну історію. 

У другорядних персонажів теж є простір для власних характерів, і це важливо для ситкому, дія якого майже постійно відбувається в одному місці. Ресторан має відчуватися живим організмом, а не декорацією для трьох головних героїв.

Легкий рецепт без зайвої гостроти

«Котляревський» не претендує на складну драматургію. Його сюжет досить передбачуваний, а конфлікти часто розв'язуються саме так, як можна очікувати від телевізійної комедії. Тут не варто шукати несподіваних психологічних поворотів чи тонкого соціального аналізу. Серіал радше пропонує комфортну територію, де глядач швидко знайомиться з героями, розуміє їхні характери й може просто провести з ними вечір.

Часом ця легкість переходить у надмірну безпечність. Деяким ситуаціям бракує гостроти, окремі жарти здаються занадто очевидними, а сюжетні рішення — знайомими. У цьому сенсі «Котляревський» ближчий до традиційного телевізійного ситкому, ніж до більш нервового й реалістичного «Ведмедя», де ресторанна кухня стає простором постійного стресу та психологічного тиску.

Але порівнювати ці проєкти за рівнем драматичної напруги, мабуть, не зовсім справедливо. «Котляревський» має інше завдання — розважати, створювати симпатію до персонажів і знайомити глядача з українською гастрономічною спадщиною без повчального тону.

Є й ще одна деталь, яка не залишиться непоміченою: продакт-плейсмент Coca-Cola. Бренд у кадрі представлений доволі виразно, і часом його присутність здається майже окремим персонажем. Утім, для комерційного телевізійного проєкту така інтеграція не є несподіванкою. Просто на тлі розмов про відродження української кухні контраст між старовинними рецептами з «Енеїди» та глобальним газованим напоєм виглядає особливо помітно.

Українська кухня як частина повсякденного життя

Найцінніше в «Котляревському» — навіть не окремі рецепти, а сама спроба зробити українську гастрономію природною частиною сучасного масового телебачення. Не музейним експонатом, не приводом для урочистої промови, а чимось, що живе поруч із нами: у ресторанах, родинних спогадах, бабусиних записниках і щоденних розмовах.

У цьому сенсі назва серіалу працює вдало. Іван Котляревський свого часу переосмислив античний сюжет через український побут, звичаї та мову. Творці серіалу використовують подібний принцип: беруть знайомий формат ресторанної комедії й наповнюють його українським культурним матеріалом.

Звісно, це не означає, що після перегляду глядач неодмінно захоче відшукати всі 170 страв з «Енеїди» або записатися на кулінарний майстер-клас. Але, можливо, згадає про якусь родинну страву, захоче дізнатися, звідки вона походить, або просто подивиться на українську кухню трохи уважніше.

«Котляревський» — серіал із простим рецептом: знайомі комедійні ситуації, симпатичні актори, ресторанні інтриги й українська кухня як основа всього. Йому часом бракує гостроти, сюжет не надто дивує, а деякі жарти можна було б зробити сміливішими. Проте дивитися його приємно — передусім завдяки акторському складу та культурному контексту, який не губиться за романтичними й робочими пригодами.

Це не новий «Ведмідь» і не український «Тед Лассо». І, можливо, серіалу навіть не потрібно прагнути бути кимось із них. У нього є власна кухня, власні герої та своя порція гумору. А для легкого вечірнього перегляду іноді цього цілком достатньо.