Що залишається від людини, якщо забрати в неї обличчя? Для актора, чия кар’єра залежить від зовнішності, це питання може виявитися страшнішим за саму смерть. Саме з такого припущення починається «Глиноликий» / Clayface — новий фільм DC Studios, який відсуває супергеройський екшн на другий план і занурюється в територію боді-горору, де тіло перестає бути надійною оболонкою, а дзеркало перетворюється на джерело жаху.

Режисер Джеймс Воткінс, відомий за горором «Не говори зі злом», розповідає історію Метта Гейґена — хлопця з непростим минулим, який вибудував кар’єру в Голлівуді й опинився на порозі великого успіху. Та після жорстокої сутички з кримінальним авторитетом його обличчя понівечене, репутація зруйнована, а майбутнє під загрозою. Експериментальне лікування повертає Меттові колишню зовнішність, але має страшні побічні ефекти. Його тіло починає змінюватися, а бажання повернути втрачене поступово переростає в одержимість помстою.

Для всесвіту DC це незвичний поворот. «Глиноликий» — повноцінний горор із рейтингом R у США, тобто фільм для дорослої аудиторії, з кривавими сценами, відразливими тілесними трансформаціями та доволі похмурим поглядом на людську природу. І хоча перед нами історія одного з відомих ворогів Бетмена, самого Темного Лицаря тут не потрібно, щоб нагадати: Ґотем має достатньо власних чудовиськ.

Голлівуд, який створює монстрів

У Метта є все, чого, здається, має прагнути молода кінозірка: приваблива зовнішність, перспективна кар’єра, увага публіки. Але фільм поступово розкриває, наскільки крихкою є ця конструкція. В індустрії, де зовнішність стає капіталом, втрата обличчя означає втрату роботи, статусу й права бути помітним.

У цьому «Глиноликий» торкається теми, знайомої сучасній культурі: одержимості молодістю, красою та публічним образом. Метт звик контролювати те, як його бачать інші. Коли цей контроль зникає, він намагається повернути себе будь-якою ціною.

Ідея має потенціал для справді сильної психологічної драми. Та сценарій Майка Фленеґана й Хоссейна Аміні не завжди розвиває її послідовно. Ми розуміємо, що Метт переживає втрату, але не завжди відчуваємо її на тому рівні, який потрібен для переконливої трагедії. Його мотивація часом губиться серед сюжетних поворотів, а історія, що могла б дослідити межу між жертвою та кривдником, не завжди наважується поставити героєві незручні запитання.

На цю проблему звертає увагу й американська критика. Los Angeles Times вважає, що фільм значно краще працює як демонстрація винахідливих ефектів, ніж як трагедія людини, яка перетворюється на монстра. Натомість Variety оцінює жанровий експеримент прихильніше, відзначаючи, що стрічка має власний характер і не надто залежить від супергеройської франшизи.

Том Ріс Гарріс: людина під шаром жаху

Головна перевага фільму — Том Ріс Гарріс, який грає Метта Гейґена. Акторові потрібно провести персонажа через кілька станів: від упевненого в собі красеня, який нарешті отримав шанс на велике майбутнє, до людини, яка не впізнає себе у дзеркалі, а згодом — до істоти, чия зовнішність дедалі менше відповідає її людським намірам.

Це роль, у якій акторська робота має співіснувати з гримом, протезами та цифровими ефектами. І Гарріс не зникає під цим шаром. Навіть коли обличчя Метта перестає бути стабільним, у його поведінці залишається щось упізнаване: страх, розгубленість, відчайдушна спроба втримати контроль.

Критики IndieWire окремо відзначають, що Гарріс здатний передати справжній біль персонажа навіть під масивним гримом і візуальними ефектами. Variety також виділяє його роботу, підкреслюючи поєднання привабливості героя з дедалі відчутнішим внутрішнім голодом.

На противагу йому, Наомі Акі грає науковицю докторку Кейтлін Корр, чия експериментальна розробка дає Меттові шанс повернути зовнішність. Її персонаж додає історії етичного виміру: де проходить межа між науковим проривом і небезпечним втручанням у людську природу? Проте взаємини двох героїв могли б бути драматично складнішими. Фільм закладає підґрунтя для емоційного зв’язку, але не завжди дає йому достатньо часу, щоб переконати глядача.

Девід Денсік, Макс Мінгелла та Едді Марсан доповнюють акторський склад, однак частина другорядних персонажів радше рухає сюжет, ніж отримує власну повноцінну історію.

Коли горор працює краще за драму

Якщо психологічна частина «Глиноликого» викликає запитання, то його тілесний горор справді запам’ятовується.

Обличчя змінює форму, шкіра поводиться як жива глина, тіло стає нестабільним і непередбачуваним. Звичайні рухи — торкнутися власного обличчя, подивитися в дзеркало, спробувати прибрати щось зі шкіри — перетворюються на випробування. Стрічка не просто показує монстра, а змушує відчути фізичний дискомфорт від того, що відбувається з його тілом.

За інтонацією та окремими образами фільм перегукується з класикою боді-горору Девіда Кроненберґа «Муха», а також із горорами, в яких фізична трансформація стає продовженням психологічного розпаду. Американські критики неодноразово згадують ці паралелі, а також «Речовину» — фільм, який так само пов’язує тілесний жах із суспільною одержимістю красою.

Важливо, що команда не покладається виключно на комп’ютерну графіку. У фільмі використано практичні ефекти та протезний грим, які дозволяють акторам взаємодіяти з фізично присутніми на майданчику образами. Сам Воткінс наголошував на важливості таких рішень: реальні фактури й протези допомагають виконавцям реагувати на те, що вони бачать і відчувають, а не лише уявляти майбутній результат на зеленому тлі.

Це відчувається в найнеприємніших епізодах — і саме тут фільм досягає своєї мети. Він не просто демонструє огидне, а перетворює тіло на простір, де людина втрачає контроль над собою.

Утім, між відразою та страхом є різниця. Деякі сцени вражають винахідливістю, але не всі трансформації мають однакову емоційну вагу. Часом здається, що фільм більше зацікавлений у тому, наскільки далеко може зайти в демонстрації тілесного жаху, ніж у тому, що саме ця трансформація означає для героя.

Ґотем без Бетмена

За створення візуального світу відповідав оператор Роб Гарді, відомий роботою над «Місією неможливою: Фолаут» і «Машиністом». Художник-постановник — Джеймс Прайс, музику написав Фолькер Бертельманн, лауреат премії «Оскар» за саундтрек до фільму «На Західному фронті без змін». Монтаж виконав Джон Гарріс.

Знімання відбувалися переважно у Великій Британії. Ліверпуль та інші локації Англії перетворили на Ґотем, а частину роботи виконали на студії Warner Bros. Leavesden. Реальні вулиці, історична архітектура та декорації дають місту відчуття фізичної присутності — воно не виглядає просто фоном, намальованим для комп’ютерної моделі.

За тривалості 108 хвилин «Глиноликий» зберігає масштаб окремої історії, а не чергової глави нескінченного супергеройського марафону. Він не змушує глядача знати всі попередні фільми DC, не витрачає час на пояснення складної міфології та не намагається перетворити кожен епізод на підготовку до наступного кросовера.

Це, безумовно, плюс. Та сама камерність, яка вирізняє стрічку на тлі блокбастерів, іноді підкреслює обмеженість її сценарію. Коли історія звужується до Меттової помсти, фільму бракує ширшого погляду на світ, який зробив його таким уразливим до втрати зовнішності.

Чи вдається «Глиноликому» стати чимось більшим за історію монстра?

«Глиноликий» — важливий експеримент для DC Studios. Компанія, яка десятиліттями розвивала супергеройське кіно, вперше виходить на територію відвертого боді-горору з дорослим рейтингом і не намагається пом’якшити найвідразливіші моменти заради максимально широкої аудиторії.

Фільм має сильну концепцію, переконливу центральну роль і кілька сцен, які надовго залишаються в пам’яті. Але сценарій не завжди встигає за власними амбіціями. Метт Гейґен міг би стати складним трагічним персонажем, який одночасно викликає співчуття й страх. Натомість його внутрішня еволюція подекуди поступається місцем черговій тілесній трансформації або сюжетному повороту.

Та навіть із цими недоліками «Глиноликий» цікавіший за типову історію походження чергового суперлиходія. Він нагадує, що чудовисько не обов’язково з’являється з іншої планети чи народжується з надприродного зла. Іноді його створюють цілком людські бажання — бути красивим, залишатися потрібним, повернути втрачене й помститися тим, хто тебе зламав.

Найстрашніше в цій історії те, що Метт не хоче стати монстром. Він хоче знову бути собою. Але чим сильніше намагається повернути колишнє обличчя, тим менше залишається від людини, яка колись дивилася на світ його очима.

І саме тут «Глиноликий» знаходить свою найкращу ідею: обличчя можна змінити, тіло — відновити, а зовнішність — повернути. Значно складніше зрозуміти, ким ти став після того, як втратив усе, що визначало тебе раніше.