Є фільми, які навіть не намагаються бути «вищими» за своє походження. «Мортал Комбат II» / Mortal Kombat II саме такий. І це, мабуть, його найбільша чесність.

Новий розділ франшизи від режисера Саймона Макквойда не маскується під «серйозне кіно за мотивами гри», не намагається виправдати існування глибокою філософією чи драмою покоління. Це дві години кривавого хаосу, фан-сервісу, бойових сцен і абсолютно щирого задоволення від власного безумства.

І, що цікаво, саме тому фільм працює значно краще за першу частину.

Американські критики майже одностайно пишуть, що головною проблемою Мортал Комбат була надмірна серйозність. Стрічка соромилася своєї ігрової природи, намагаючись виглядати «дорослішою», ніж потрібно. У сиквелі цього комплексу більше немає. І як тільки фільм дозволяє собі бути Мортал Комбат — усе нарешті стає на свої місця.

Поява Карл Урбан у ролі Джонні Кейджа — буквально найкраще, що могло статися з франшизою. Його герой — токсична, самозакохана кінозірка з кризою віку, яка поводиться так, ніби досі живе у бойовиках дев’яностих. І саме ця самоіронія рятує фільм від пафосу. Урбан грає Кейджа з таким задоволенням, що дуже швидко стає зрозуміло: він тут головний двигун усього шоу.

Навколо нього знову збирається знайома команда: Аделін Рудольф («Геллбой: Горбань»), Джессіка Макнемі («Мег»), Джош Ловсон («Мідвей»), Луді Лінь (серіал «Чорне дзеркало»), Льюїс Тан («Дедпул 2»), Джо Таслім («Форсаж 6») та неймовірно харизматичний Хіроюкі Санада, який навіть кількома сценами здатен додати фільму справжньої ваги.

Але давайте чесно: сюжет тут існує радше як привід довести персонажів до чергової бійки.

І це абсолютно нормально.

Критики в США справедливо зазначають, що «Морбтал Комат II» працює не як класичний блокбастер, а радше як атракціон для фанатів. Тут десятки відсилок до ігор, культових fatality, фраз і персонажів. Причому творці цього разу не бояться бути смішними, дивними й максимально гіпертрофованими.

Бійки стали жорстокішими, винахідливішими й значно краще поставленими. Камера більше не соромиться показувати удари, кров і той самий коміксовий абсурд, за який франшизу й люблять десятиліттями. Іноді це виглядає настільки криваво, що межує з пародією — але саме в цьому й кайф.

Особливо вдало фільм працює у сценах із Шао Каном — цього разу його нарешті показують не просто CGI-загрозою, а справжнім монстром із майже шекспірівською манією величі. У ньому є щось від старих фентезійних лиходіїв вісімдесятих: гучний, страшний, театральний і абсолютно безсоромний у своїй жорстокості.

Так, у фільму вистачає проблем. Деякі персонажі губляться у натовпі, драматичні сцени не завжди працюють, а монтаж часом нагадує комбо-атаку, яку хтось натискає без розбору. Але Mortal Kombat II і не намагається бути «ідеальним кіно».

Він хоче дати глядачу те саме відчуття, яке колись давала гра у дитинстві: коли ти запускаєш бійку не заради сюжету, а заради чистого адреналіну.

І знаєте що? Fatality цього разу справді спрацювало.

Читайте також: Убивство, вівці та британська туга: рецензія на «Вівці-детективи»