У прокат виходить «Сузір’я Великого Пса» — новий науково-фантастичний трилер Рідлі Скотта, екранізація однойменного роману американського письменника Пітера Геллера. У Києві допрем’єрний показ стрічки відбувся 25 серпня в «Планеті Кіно» у ТРЦ River Mall, а головні ролі у фільмі виконали Джейкоб Елорді, Джош Бролін та Марґарет Кволлі.

І тут одразу варто попередити: якщо ви йдете на фільм Рідлі Скотта, очікуючи «Чужого», «Того, що біжить по лезу» або хоча б масштабного постапокаліптичного екшену, — можете здивуватися. «Сузір’я Великого Пса» виявляється зовсім не тим фільмом, яким його можна уявити за трейлером.

Це повільне, тягуче кіно про світ після катастрофи. І слово «повільне» тут не перебільшення.

За сюжетом людство пережило пандемію, яка практично знищила цивілізацію. Колишній пілот Гіґ живе на ізольованому аеродромі в Колорадо разом із собакою Джаспером та колишнім військовим Бенґлі. Один із них намагається зберегти в собі залишки людяності, інший переконаний, що виживання можливе лише за правилом «стріляй першим». Їхній крихкий баланс порушує загадковий радіосигнал, який змушує Гіґа залишити відносно безпечне укриття і вирушити назустріч невідомому.

Причому сам апокаліпсис у фільмі майже не пояснюють. Ми не отримуємо великої передісторії про те, як саме впала цивілізація, хто натиснув не ту кнопку і як світ за кілька днів перетворився на пустелю. Є лише уламки інформації, покинуті будинки, порожні дороги, зруйнована інфраструктура і величезні пейзажі, в яких людина виглядає абсолютно незначною.

І, здається, саме це Рідлі Скотта й цікавить найбільше: не момент кінця світу, а те, що залишається після нього.

Цікаво, що сам Скотт спочатку навіть не був знайомий із романом Пітера Геллера. Режисер отримав сценарій Марка Л. Сміта і після перших приблизно 30 сторінок зрозумів, що хоче взятися за проєкт. Його зацікавило не стільки саме постапокаліптичне тло, скільки людська історія всередині нього — пам’ять, втрата, самотність і спроба знову знайти зв’язок з іншою людиною. Особливо важливим для Скотта виявився зв’язок Гіґа з його собакою Джаспером — тварина була цуценям його покійної дружини.

Тож перед нами радше меланхолійна притча про життя після життя, ніж черговий фільм про виживання.

І саме тут починається головна проблема.

Рідлі Скотт проти темпу

Американські критики майже одностайно звертають увагу на одну річ: «Сузір’я Великого Пса» дуже красивий, але дуже повільний.

RogerEbert.com називає його чи не найвтомливішим постапокаліптичним фільмом у кар’єрі Скотта, критикуючи відсутність виразного світу, драматургічного двигуна і зрозумілої мети. TheWrap також вважає, що фільм майже не має нового сказати жанру, який уже подарував нам десятки варіацій кінця цивілізації.

Водночас частина критиків бачить у цій повільності не лише недолік. Time Out називає стрічку своєрідним постапокаліптичним фільмом-спогляданням: герої літають над каньйонами, дивляться на зорі, згадують минуле і намагаються зрозуміти, заради чого взагалі продовжувати жити. Саме ця камерність, на думку критика, і робить фільм відмінним від типових історій про кінець світу.

Можна погодитися з обома сторонами.

Бо проблема не в тому, що «Сузір’я Великого Пса» повільний. Проблема в тому, що далеко не завжди ця повільність наповнена змістом.

У фільмі є чудові пейзажі, тиша, самотність, туга за минулим. Є літак, який стає майже окремим персонажем. Є собака, що нагадує Гіґу про життя, яке він утратив. Є радіосигнал як символ надії. Але часом виникає відчуття, що фільм просто дуже довго стоїть на одному місці й чекає, коли історія нарешті почнеться.

А коли вона починається, екшену все одно виявляється замало, щоб компенсувати попередні майже дві години очікування.

Елорді, Бролін і Кволлі

Акторський склад — безперечно одна з сильних сторін фільму.

Джейкоб Елорді грає Гіґа майже без зовнішньої демонстративності. Його герой небагатослівний, самотній, зламаний втратою, але при цьому не остаточно позбавлений віри в людей. І саме природна органіка Елорді допомагає фільму не перетворитися на повністю холодну постапокаліптичну конструкцію.

Джош Бролін, навпаки, буквально вривається в кадр зі своєю енергією. Його Бенґлі — жорсткий, цинічний і постійно готовий до найгіршого. Там, де Елорді створює тишу, Бролін створює напругу. Американські рецензенти окремо відзначають його присутність: навіть ті, хто загалом розчарувався фільмом, визнають, що Бролін додає йому характеру й гумору.

Марґарет Кволлі з’являється пізніше як Сіма — жінка, з якою Гіґ отримує шанс на новий зв’язок. Її лінія додає історії романтичного виміру, але саме тут сценарій, на думку багатьох критиків, не використовує потенціал акторки повною мірою.

До ансамблю також входять Ґай Пірс, Еллісон Дженні та Бенедикт Вонґ.

Операторську роботу виконав Ерік Мессершмідт — оскароносний оператор «Манк» і «Джокера». І це, мабуть, той випадок, коли камера робить дуже багато для фільму. Порожні дороги, гори, ліси, небо, маленький літак серед величезного ландшафту — світ після людей виглядає одночасно красивим і моторошним. Навіть ті американські рецензії, які розгромили фільм за сценарій, визнають силу його візуальної частини.

Так що ж нового ми дізналися про апокаліпсис?

На жаль, майже нічого.

І це, мабуть, найчесніший висновок після перегляду.

Ми вже бачили людей, які виживають після пандемії. Бачили покинуті міста, банди, самотніх героїв, заражені території, сховища, зброю, дефіцит ресурсів і спроби відбудувати спільноту. Після «28 днів потому», «Я — легенда», «Дороги», «Останніх із нас» та десятків інших історій жанр уже дуже складно здивувати.

«Сузір’я Великого Пса» навіть не особливо намагається.

Його постапокаліпсис — це не стільки страшний світ майбутнього, скільки декорація для розмови про втрати. Про те, що залишається від людини, коли в неї забрали звичне життя. Про пам’ять, яка іноді важливіша за майбутнє. І про те, що навіть після кінця світу людина все одно шукатиме іншу людину.

Можливо, саме тому фільм Рідлі Скотта залишає дивне відчуття. Ти виходиш із кінотеатру і розумієш, що побачив дуже дорогий, дуже красивий і дуже професійно зроблений фільм. Але водночас — що після нього ти навряд чи дізнаєшся щось нове про апокаліпсис.

«Сузір’я Великого Пса» — кіно не про те, як вижити після кінця світу.

Воно радше про те, навіщо виживати.

І, можливо, саме ця відповідь — єдине, що справді варте уваги у всій цій дуже довгій дорозі крізь постапокаліптичну Америку.