Політична історія, чорний гумор і розмова про смерть у новому фільмі Мартіна Макдони з Джоном Малковичем і Семом Роквеллом.

Події «Дикого коня номер дев’ять» розгортаються в Чилі 1973 року, незадовго до військового перевороту, який поклав край демократично обраному уряду Сальвадора Альєнде. Двоє співробітників ЦРУ — досвідчений Кріс Карлайл (Джон Малкович) та його молодший напарник Лі Честерфілд (Сем Роквелл) — отримують завдання вирушити із Сантьяго на острів Пасхи. За красивою туристичною поїздкою стоїть зовсім не відпочинок: обидва чоловіки давно залучені до операцій американської розвідки, а їхнє минуле пов'язане з подіями, наслідки яких відчувають цілі країни.

Але Мартін Макдона не знімає політичний трилер у звичному розумінні. Його цікавить не стільки перебіг операції, скільки люди, які її здійснюють. Кріс хворий на рак, залежний від морфіну, дедалі гірше контролює власну поведінку й пам'ять. Він багато говорить, згадує минуле, легко видає секрети, які мав би забрати із собою в могилу. Лі — його давній напарник, друг і, схоже, єдина людина, якій Кріс ще може довіряти. Їхня подорож поступово перетворюється на розмову про дружбу, провину, смерть і те, що залишається від людини після життя, присвяченого насильству.

Чилі, яка могла б бути Україною

Фільм, звісно, має передусім американський політичний контекст. Він повертає глядача до одного з найтемніших епізодів зовнішньої політики США — втручання в чилійські справи та підтримки процесів, що призвели до повалення уряду Альєнде. Але для українців ця історія звучить значно ближче, ніж може здатися на перший погляд.

Ми бачимо країну, яка опиняється на великій геополітичній шахівниці. Її майбутнє стає предметом домовленостей, операцій і розрахунків людей, які перебувають далеко від тих, кому доведеться жити з наслідками їхніх рішень. І саме цей холодний прагматизм великих держав українцям сьогодні особливо легко впізнати. Коли йдеться про долю країни, для когось це питання принципів і виживання, а для когось — лише черговий пункт у переліку стратегічних інтересів.

На екрані — Чилі 1973 року. Але я мимоволі думаю: а чи не можемо ми за десять років дивитися на історію України в такому самому кіно? На країну, яка пережила війну, стала об'єктом чужих політичних рішень і водночас намагалася зберегти власну суб'єктність. Це не означає, що історії Чилі та України тотожні. Проте механізм, за якого долю держави намагаються вирішити без її участі, надто добре нам знайомий.

Цікаво, що сам Макдона не приховує політичного задуму. В одному з інтерв'ю він говорив, що давно цікавився тим, що ЦРУ робило в Чилі, а під час роботи над фільмом помітив, наскільки ця історія перегукується із сучасною геополітикою. Водночас режисер не перетворює стрічку на лекцію з історії чи політичний маніфест. Політика тут присутня в розмовах, характерах і в тому, як герої звикли дивитися на світ: як на територію, де можна щось організувати, змінити, зруйнувати — і поїхати далі.

Люди, які звикли вирішувати чужі долі

Джон Малкович створює образ Кріса — цинічного, дотепного, освіченого й водночас майже нестерпного чоловіка. Він може говорити про найстрашніші речі з інтонацією людини, яка обговорює погоду. Його жарти часом викликають сміх, а за мить стає незручно від того, що саме здалося смішним. Хвороба поступово позбавляє його контролю над тілом і пам'яттю, але не відбирає здатності аналізувати, провокувати й маніпулювати співрозмовником.

Сем Роквелл грає Лі — людину, яка значно менше говорить, але несе на собі чималу частину емоційної ваги історії. Він давно знає Кріса, терпить його витівки, злиться, сперечається, але не може просто відвернутися від нього. Їхні стосунки — це дивна суміш дружби, залежності, взаємної відданості й утоми. За постійними перепалками поступово відкривається близькість, яку чоловіки не вміють або не хочуть називати своїми іменами.

Окремо варто згадати Стіва Бушемі в ролі керівника південноамериканського напряму ЦРУ М. Дж. та Паркера Поузі, яка з'являється в ролі дружини Лі. Навіть у відносно невеликих епізодах актори додають історії характеру й потрібної їй інтонації. Акторський ансамбль тут працює не на ефектні виходи, а на відчуття давно знайомих людей, у яких за кожною реплікою стоїть спільне минуле.

Смерть як остання перевірка

Попри політичну основу, «Дикий кінь номер дев’ять» — передусім фільм про моральну відповідальність. І, мабуть, найгостріше це проявляється в розмовах про смерть.

Кріс усе життя був частиною системи, яка дозволяла йому виправдовувати насильство службовою необхідністю, державними інтересами або просто професійною звичкою. Він не виглядає людиною, яка раптом стала переконаним моралістом. Та коли смерть перестає бути абстрактною перспективою й стає цілком конкретною датою, звичний захист починає руйнуватися.

Особливо цікаво спостерігати за його ставленням до релігії, гріха й можливого потойбічного покарання. Людина може не вірити в пекло, але все одно боятися туди потрапити. Може роками не замислюватися над моральними наслідками власних учинків, але перед кінцем життя раптом почати рахувати їх. І це, мабуть, одна з найлюдяніших суперечностей фільму: навіть той, хто не надто переймався чужими життями, зрештою не може повністю відмахнутися від питання, що буде з його власною душею.

У цій історії смерть стає не лише фізичним завершенням, а й останньою нагодою подивитися на себе без звичних виправдань. Чи можна заслужити прощення, якщо ти не змінився? Чи достатньо жалю, якщо він приходить надто пізно? І чи має право людина, яка забирала життя в інших, сама вирішувати, коли і як їй помирати?

Сценарій, у якому найважливіше часто залишається за кадром

Найбільше в роботі Макдони мені сподобалися діалоги. Вони водночас серйозні й легкі, дотепні, часом майже банальні на перший погляд. Але за невимушеною розмовою, жартом або суперечкою можуть ховатися події, яких ми не бачимо на екрані, проте відчуваємо майже фізично — гостро, наче ніж.

Макдона взагалі вміє працювати з цією подвійністю: персонажі говорять про дрібниці, сваряться через дурниці, жартують на межі пристойності, а між тим відкриваються речі, які змінюють наше ставлення до них. Сценарій не поспішає пояснювати кожну деталь і не підказує, що саме ми маємо відчувати. Глядачеві залишають простір для власних висновків.

Мені ближча висока оцінка сценарної роботи. На мою думку, він цілком заслуговує на увагу Американської кіноакадемії — зокрема, у категорії оригінального сценарію. Не тому, що кожна сцена тут бездоганна, а тому, що фільм уміє говорити про складні речі без прямолінійних пояснень і моралізаторства. Іноді одна репліка відкриває більше, ніж довга драматична сцена.

Не блокбастер, але кіно, за яким скучили

«Дикий кінь номер дев’ять» — не екшн і точно не Marvel. Тут немає звичного для великого кіно темпу, постійної зміни локацій чи видовищних сцен, які мають утримувати увагу кожні кілька хвилин. Це розмовне, неквапливе кіно, у якому важливі паузи, інтонації, погляди й те, що персонажі не наважуються сказати одне одному.

І все ж у залі, де я дивилася фільм, не бракувало глядачів. Можливо, люди справді скучили за історіями, які не намагаються весь час розважати, а залишають після себе думки й запитання. За кіно, яке можна обговорювати дорогою додому, повертатися до окремих реплік і сперечатися про вчинки героїв.

Не можу сказати, що «Дикий кінь номер дев’ять» мене приголомшив або змінив. Такі історії, на жаль, трапляються в реальному житті, а політичні механізми, про які говорить Макдона, нам добре знайомі. Але це справді хороша, а подекуди й дуже хороша кінематографічна робота. І вже сам факт, що таке кіно виходить на великі екрани, знаходить свого глядача й не боїться говорити про незручні речі, — перемога його творців.